«Чи не його це темна вежа?» — подумки зацитував Бесет рядок з Браунінга[22], дивлячись на свої худі, мов у кістяка, висушені гарячкою руки. І він усміхнувся, уявивши собі образ Чайлд-Роланда, що такою самою кволою рукою, як у нього, підносить до уст бойовий ріг. Місяці чи роки, питав він себе, спливли відтоді, як він уперше почув на березі Рінгману цей таємничий клич? Бесет не міг би відповісти на це питання, навіть якби від цього залежало його життя. Затяжна хвороба тривала дуже довго. Він знав лік тим дням, коли був при пам'яті, — набігали місяці, багато місяців, — але не міг визначити, скільки пролежав у лихоманці, непритомний.

Його думки звернули на інше. Як там ведеться капітанові Бейтменові, що на шхуні «Нарі» вербує тубільців? Чи номер уже з білої гарячки його помічник-п'яниця?

Кинувши ці даремні міркування, Бесет знехотя почав згадувати про все, що сталося відтоді, коли він уперше на березі Рінгману почув цей голос і пішов за ним у хащі. Сагана опирався. Бесет ніби й досі бачив його перед собою: чудне мавпяче личко, скривлене з ляку, зігнута спина, навантажена коробками, куди вони мали ховати колекцію, а в руках — його сачок і рушниця, знаряддя натураліста. Сагава забелькотів каліченою англійською мовою:

— Мій страх боїться кущі, багато поганий люд набиті кущі.

Бесет сумно всміхнувся. Хоч який нажаханий був той хлопчина з Нового Гановеру, а лишився вірний йому й, не роздумуючи, пішов з ним у зарості шукати джерела дивного голосу. То був не шматок колоди, випаленої всередині, що передавав звістку в глибину хащів, як спершу гадав Бесет. І так само помилився він, вирішивши, що джерело тих звуків не далі як за годину ходи і що тзін устигне повернутися на обід, підібраний вельботом з «Нарі».

— Той великий гук недобрий, дуже-дуже диявольський, — вів своєї Сагава.

І він не помилився. Хіба не відрубали йому голови того ж таки дня? Бесет здригнувся. Сагаву, напевне, з'їли «поганий люд, набиті в кущі». Перед очима в нього знову достала картина, яку він угледів востаннє, — хлопець без рушниці й вантажу свого господаря лежав на вузькій стежці, де йому щойно відрубали голову. Все сталося в одну мить. Ще хвилину тому Бесет, оглянувшись, бачив, як Сагава терпляче йшов за ним, зігнувшись під вантажем. А скоро й самому Бесетові довелося скрутно. Він глянув на спотворені обрубки великого і вказівного пальця лівої руки, тоді обережно помацав шрам на потилиці. Удар топірця був швидкий, мов блискавка, але Бесет устиг прихилити голову й відвернути лезо рукою. І заплатив за своє життя двома пальцями та прикрою раною на голові. Пострілом з рушниці він убив того лісовика, який мало не зарубав його, другий постріл скерував на тих, що стовпилися коло Сагави, і вдоволено побачив, що найбільше шроту дісталося тому, хто тікав з відрубаною головою хлопця. Все сталося вмент. На вузькій стежці, протоптаній дикими свиньми, Лишилися тільки він, убитий лісовик і безголовий труп Сагави. Із темних хащів обабіч стежки не чути було ні шурхоту, ні якихось ознак життя. Бесет був приголомшений. Він уперше в житті вбив людину й тепер, дивлячись на мертвого дикуна, виблював.