Знову Бела прикусила своїми дрібними зубами спідню губу й невидющим поглядом задивилась на море, аж поки опанувала себе й свої спогади.

— Ми їхали все далі й далі, поминули Кону й Kay, з Гоопулоа й Капуа подалися до Гонуапо й Пуналуу; ціле життя вмістилося в ті коротенькі два тижні. Квітка цвіте тільки раз. То була пора мого цвітіння: я мала Лілоліло й свого чудового коня, я сама була королева — не Гаваїв, а королева кохання й Лілоліло. Він казав, що я — барвиста цяточка на чорній спині левіафана, що я — крапля роси на димучій лавовій хвилі, що я — веселка на буряній хмарі…

Бела на хвилю замовкла.

— Що він ще казав мені, я тобі не розповім, — поважно мовила вона, — але в його словах були вогонь, кохання і краса, і він складав для мене пісні і при всіх співав мені вечорами під зорями, коли ми бенкетували, лежачи на матах, і моє місце було поряд з ним на маті макалоа.

Коли ми піднялися на вершину Кілауеа, чарівний сон уже доходив кінця. Звісно, ми кинули в кипучий кратер свої дарунки богині вогню: квіти, рибу і тверде пої, загорнене в листя ті. А тоді почали спускатися вниз через старовинну Пуну, бенкетували й танцювали в Когоуалеа, Камаїлі й Опігікао, плавали в прісноводних озерах Кала-пана. І врешті опинилися біля моря в Гіло.

Усе скінчилося. Ми про це не говорили. І так було зрозуміло, що всьому край. Яхта вже чекала біля пристані. Ми спізнилися не на один день. З Гонолулу дійшли звістки про дедалі частіші напади божевілля в короля, про підступні інтриги католицьких і протестантських місіонерів і про те, що наростають неприємності з Францією. Вони від'їздили з Гіло зі сміхом, квітами й піснями — так само, як два тижні тому висіли на берег у Кавайгае. То було веселе прощання — всюди лунали дотепи й жарти, останні доручення перед розлукою, побажання. Коли піднімали якір, хор служників Лілоліло на палубі заспівав прощальну пісню, а ми, сидячи на човнахі побачили, як перші подмухи вітру наповнили вітрила і відстань між нами почала поволі збільшуватися.

Серед тої метушні й гамору принц Лілоліло, замість відповідати на прощання й відбиватися від останніх жартів, стояв біля поруччя й дивився тільки на мене. На голові в нього був вінок, який я сплела для нього й сама йому надягла. Ті, що були на яхті, почали кидати своїм найближчим приятелям у човнах вінки. Я нічого не чекала, не сподівалася… Ні, трохи сподівалася, хоч цього ніхто не завважував: обличчя моє було горде й веселе, як і в усіх. Одначе Лілоліло зробив те, що, на мою думку, й повинен був зробити. Просто й чесно дивлячись мені у вічі, він зняв з голови мій чудовий вінок і розірвав його. Я бачила, як його вуста безгучно вимовили єдине слово — пау. Кінець. І далі, не спускаючи з мене очей, він розірвав обидві половини вінка ще раз навпіл і кинув їх не мені, а у воду, Що розділяла нас дедалі ширшою смугою. Пау. Всьому кінець.