— І от ми з Агуну вибралися в свою грабіжницьку виправу, — почав знову принц Акулі, коли зворушена вагіне подибала від нас. — Ви чули про Залізний берег?

Я кивнув головою, добре уявляючи собі картину того негостинного, утвореного з застиглої лави берега, справді ніби закутого в залізо. Там нема де ні пристати човном, ні об'якоритися, скрізь стримлять страхітливі скелі на тисячі футів заввишки, верховини їхні ховаються у хмарах і в шквалах дощу, а в підніжжя б'ються велетенські хвилі, розбризкуючись бризками і білою піною; від моря аж до хмар там стоїть вічна запона пари з міріадів краплин, на якій і вдень і вночі виграють сонячні й місячні веселки. Так звані долини, а насправді ущелини, що подекуди прорізують циклопічні скелі, провадячи до високих і надзвичайно стрімких гір у глибині острова, здебільшого не приступні людині; тільки дикі кози зважуються туди залазити.

— Ну, багато ви про нього навряд чи знаєте, — заперечив принц Акулі. — Ви бачили його з палуби пароплава. А там є долини, заселені долини, звідки немає виходу суходолом. До них можна добратися тільки на човні протягом двох місяців на рік, і то не кожного дня. Одного разу, коли мені було двадцять вісім років, я поїхав у таку долину на полювання. І несподівана негода затримала нас там на три тижні. Тоді п'ятеро з нашого товариства, і я серед них, вирішили вибратися плавом через прибій. Троє досягло човна, що чекав на нас, а двох відкинуло назад, кожного з переламаною рукою. А всі решта лишилися там до другого року і повернулись аж через десять місяців. Серед них був Вілсон з цукрової компанії «Вілсон і Вол» у Гонолулу. Він був заручений і якраз мав одружуватись.

Якось мисливець підстрелив угорі козу, і вона впала біля моїх ніг з висоти в тисячу ярдів. І повірте: після того хвилин десять на нас сипався град кіз і каміння. Один мій весляр з човна впав на стежці між двома вузенькими долинами Аїпіо і Луно. Спершу він ударився в скелю за півтори тисячі футів під нами, а тоді зачепився на іншій, ще на триста футів нижче. Ми його не поховали. Не могли добратися туди, а літаків тоді ще не було. Там і лишилися його кістки, і, якщо не станеться землетрусу чи вибуху вулкана, лежатимуть до судного дня.

Боже мій! Щойно кілька днів тому наш комітет сприяння туризмові, що конкурує з Гонолулу, скликав інженерів, щоб вони оцінили, скільки коштуватиме проведення дороги по мальовничих місцях Залізного берега, і виявилося, що не менше, як чверть мільйона доларів за милю!

І от Агуна і я, старіш дід і хлопчисько, подалися до того суворого берега в човні, де за веслярів були також старі діди. Наймолодшому з них, стерникові, минуло шістдесят, а іншим було не менше, як по сімдесят. Їх було восьмеро, і вирушили ми вночі, щоб нас ніхто не бачив. І навіть ці діди, хоч їм довіряли все життя, знали тільки краєчок таємниці. І до цього краєчка вони мали нас довезти.