Він дав мені в руку калабані з ґнотом і звелів іти попереду, сказавши, що дорога буде довга, але не занадто. І вона була таки досить довга, принаймні з милю, хоч мені здавалося, що ми пройшли миль п'ять; весь час доводилося підніматись стрімко вгору. Коли нарешті Агуна спинив мене, я зрозумів, що ми вже біля мети. Він став кістлявими коліньми на гостру лаву, обняв худими руками мої коліна, а мою вільну руку поклав собі на голову і тремтячим, старечим голосом почав оспівувати всіх моїх предків та їхню високу гідність. Скінчивши, він сказав:

«Не розповідай ні Канау, ні Гівілані про те, що ти зараз побачиш. У Канау нема нічого святого. Його голова забита цукром і кінськими заводами. Я знаю, що він продав накидку з пір'я, яку носив його дід, англійському колекціонерові за вісім тисяч доларів і другого дня спустив ті гроші на змаганнях у поло між Мауї та Аагу. Гівілані, твоя мати, повна святощів, у ній їх аж через край. Вона старіється, слабшає на голову і забагато спілкується з чаклунами».

«Гаразд, — сказав я, — не скажу нікому. Бо якби сказав, то мені довелося б ще раз прийти сюди. А я більше не хочу вибиратися в це місце. Знайду собі якусь іншу прогулянку. Вдруге я сюди ніколи не прийду».

«Ну й добре, — сказав Агуна. Він підвівся, відступив убік, щоб я йшов перший, і додав — Твоя мати стара. Я принесу їй, як і обіцяв, кістки її матері й діда. Цього їй стане до смерті, а потім, якщо я помру раніше за неї, ти мусиш перенести всі кістки її родини до Королівського мавзолею».

Я оглянув усі музеї на тутешніх островах, — принц Акулі вдався до гавайської говірки, — і мушу сказати, що всі їхні колекції, зібрані докупи, не можуть зрівнятися з тим, що я бачив у похоронній печері Лаканаї. Згадайте, що ми найдавніший і найзначніший рід на островах. Там було все, про що я знав і чув, і багато такого, про що навіть не мав уявлення. То було дивовижне місце. Агуна, замогильним голосом мурмочучи молитви й меле, ходив печерою і засвічував калабаші з китовим жиром. Тут лежали всі наші гавайські предки, безліч клуночків кісток, старанно загорнених у тапи, ніби пакунки в поштовій конторі.

А які там були речі! Кагілі всіх розмірів, від маленьких віялець, якими відганяють мух, до королівських регалій, більших за плюмажі на коней, з держаками півтора або й два сажні завдовжки. І які держаки! З дерева кавіли, інкрустовані перламутром, слоновою кісткою та іншими кістками з мистецтвом, забутим нашими майстрами віки тому. Це була давня родинна скарбниця. Вперше я побачив речі, про які досі тільки чув, хоч би пагоа, зроблені з китового вуса й підвішені на кіски з людського волосся, що їх носили на грудях тільки найвищі вожді.