В першій лікарні, куди його одразу ж віднесли, сказали, що то в нього грижа, вправили одутлину, дали трохи вазеліну її натирати, протримали чотири години і вирядили. Та не минуло й двох-трьох годин, як він знову звалився. Цього разу потрапив до іншої лікарні, де його сяк-так підрехтували. Цікаво, що його хазяїн не зробив нічого, анічогісінько для людини, покаліченої в нього на роботі, відмовився навіть «давати йому вряди-годи якусь легку роботу», коли той вийшов з лікарні. Так що вже по Рудькові. На життя він був здатний заробляти тільки важкою працею. Тепер вже така праця не для нього, і віднині й до скону шпичак, «дармівщина» та вулиці — ось і все, на що він може розраховувати, коли йдеться про їжу і притулок.

Його спіткало лихо, та й годі. Він підставив спину під затяжкий ящик з рибою, і всім його сподіванкам на щастя в житті — хрест.

Дехто з тих, що в черзі, бував у Сполучених Штатах — тепер вони шкодували, що покинули їх, та кляли себе за цю свою дурість. Англія стала для них в'язницею, і в'язницею, втекти з якої нема жодної надії. Їм не вибратися звідси. Не здатні вони нашкребти грошей на переїзд, ані якось його відробити. І країна переповнена бідаками, що хотіли б спромогтись на те саме.

Я удавав моряка, що процвиндрив гроші та манаття, і всі мені співчували та надавали багато добрих порад. Всі ці поради зводились до того, щоб я уникав таких місць, як от цей шпичак. Тут для мене нема нічого доброго. Слід податись на берег і будь-що втрапити на якийсь корабель. Піти на роботу, коли пощастить, і нашкребти сякий-такий фунт стерлінгів на хабаря економові або котромусь старшому підмітайлові, щоб той дав змогу відробити переїзд. Вони заздрили моїй молодості й силі, що рано чи пізно вирвуть мене з цієї країни. Самі вони вже не мали цієї надії. Літа й труднота життя в Англії зламали їх, гра їхня була зіграна і програна.

Однак був там один не старий ще чолов'яга, котрий, я певен, врешті виб'ється із скрути. Він виїхав до Сполучених Штатів ще зовсім хлопцем і за чотирнадцять тамішніх років найдовше бував безробітним дванадцять годин. Він заощадив там дещицю грошенят, вирішив, що забагатів, і повернувся на батьківщину, А тепер стояв у черзі до шпичака.

Останніх два роки він працював кухарем. Його робочий день тривав від сьомої ранку до пів на одинадцяту вечора, а по суботах — до пів на першу ночі (дев'яносто п'ять годин на тиждень!), і за все це він одержував двадцять шилінгів, тобто п'ять доларів.

— Ті довгі години роботи чисто вбивали мене, — сказав він, — і довелося покинути місце. Мав я тоді трохи грошей, але прожив їх, поки шукав нову роботу.