Опікуни робітного дому хизуються своєю суворою ощадністю. Злидарі обходяться їм тижнево:

Якби той чорнороб, чий бюджет описано вище, перестав працювати й потрапив до робітного дому, то на його утримання ішло б:

Тобто робітний дім витратив би на робітникову родину в півтора рази більше, аніж сама та родина, коли вона жила самостійно. І це тоді, як загальновідомо, що гуртова купівля та підготовка харчів мусить обходитись не дорожче, а дешевше!

До речі, в той час, коли складано цю таблицю, в тій самій окрузі жила одна родина не з чотирьох, а з одинадцяти членів, що мусила викручуватись не на тринадцять, а на дванадцять (взимку — одинадцять) шилінгів у тиждень, ще й не мавши безкоштовного житла, а сплачуючи щотижня три шилінги комірного.

Слід здавати собі справу, і здавати з повною ясністю, що сказане про злидні й деградацію в Лондоні стосується також всієї Англії. Якщо Париж це аж ніяк не Франція, то Лондон це таки Англія. Жахливі умови життя, що роблять з Лондона пекло, роблять пекло і з Об'єднаного Королівства. Запевнення, ніби децентралізація Лондона поліпшить життєві умови, — фальшиві й безпідставні. Якщо шість мільйонів лондонської людності роздробити на сто міст по шістдесят тисяч чоловік у кожному, то злидні роз-зосередяться, та не зменшаться. Сума їх лишиться незмінна.

Містер Б. С. Раунтрі вичерпним аналізом довів для провінційного містечка те, що містер Чарлз Бутс довів для столиці, а саме, що ціла чверть населення приречена на злидні, які нівечать людей фізично й духовно; що ціла чверть населення недоїдає, кепсько одягнута, не має задовільного притулку та достатньо тепла в суворому клімачі і приречена на брудне, непристойне життя і моральну деградацію, яка ставить це населення нижче дикунів.

Наслухавшись нарікань одного старого селянина-ірландця в Керрі, Роберт Блечфорд спитав його, а чого ж він хоче. «Старий сперся на лопату і глянув поверх чорних торфових полів на низькі хмари. «Чого я хочу?» — перепитав він; потім глибоким жалісним голосом заговорив більше сам до себе, ніж до мене: «Всі наші хлопці-молодці й красні дівчата ген десь там за морем, агент забрав у мене свиню, дощі погноїли бараболю, а я вже старий. Чого ж мені хотіти? Хіба судного дня».

Судного дня! Не один він чекає на нього. По всій країні чути голодний лемент, у гетто й по селах, по тюрмах і робітних домах, по нічліжках та притулках, — голосіння людей, що не мають чим наїстися. Мільйонів чоловіків, жінок, дітей, немовлят, сліпих, глухих, калік, хворих, волоцюг і трудяг, в'язнів і злидарів, ірландців, англійців, шотландців, валлійців, що їм бракує їжі. І це в той час, коли п'ятеро можуть забезпечити хлібом тисячу; коли один робітник може виробити ситцю на двісті п'ятдесят чоловік, шерсті на триста, чобіт і черевиків на тисячу. Схоже на те, що сорок мільйонів люду недоладно господарює у своєму великому домі. З прибутками все гаразд, але врядування ио-злочинному погане. І хто посміє заперечувати це, коли п'ятеро можуть забезпечити хлібом тисячу, а проте мільйонам не вистачає їжі?