Він прийшов до нашого дому одного недільного дня в листопаді 189… року.

Я й далі кажу до «нашого дому», хоч цей будинок давно не наш. Ось уже майже п'ятнадцять років, як ми виїхали з тих країв і, певне, ніколи більше туди не повернемося.

Ми жили в одному з шкільних будинків у містечку Сент-Агат. Мій батько, якого я, як і інші учні, називав «пан Серель», викладав і в старших класах, де випускників готували до іспитів на звання вчителя, і в середніх. Моя мати вчителювала в молодших класах.

Довга червона споруда край передмістя з п'ятьма заскленими дверима, вся заплетена диким виноградом; величезне подвір'я з майданчиком для ігор під дашком і з пральнею; велика брама, за якою починається містечко; з північного боку ґратчаста хвіртка виходить на дорогу, яка веде до Ла-Гара, за три кілометри від Сент-Агата; на півдні, за спорудою, — поле, садки й луки, що стеляться до самого передмістя… Такі прикмети будинку, де минули найбуремніші й найдорожчі дні мого життя, звідки починались і куди поверталися всі наші пригоди, розбиваючись, наче хвилі, об самотню скелю.

Нас закинула сюди випадковість — чи то пошуки роботи, чи то розпорядження інспектора або префекта. Одного — тепер уже дуже далекого — дня наприкінці вакацій селянський віз, слідом за яким везли наше майно, зупинився біля іржавої ґратчастої хвіртки. Хлопчаки, що крали персики в саду, нишком шаснули крізь щілини в огорожі… Моя мати, яку ми з батьком називали Міллі, найдбайливіша господиня в світі, одразу ж пройшлася по завалених солом'яною потертю кімнатах і, як бувало при кожному переїзді на нове місце, з розпачем сказала, що наші меблі не стануть у такому незграбному будинку… Вона вийшла до мене, щоб поділитися своєю прикрістю. Розмовляючи зі мною, мати ніжно витирала носовичком моє запорошене в дорозі обличчя. Потім знову зайшла до будинку й почала підраховувати, скільки дірок треба замурувати, щоб у цій оселі можна було жити… А я залишився на чужому подвір'ї сам у своєму великому солом'яному брилі зі стрічками й, чекаючи Міллі, порпався в ріні біля криниці під дашком.

Отак сьогодні я уявляю собі наш переїзд до Сент-Агата. І тільки-но намагаюсь згадати цей перший вечір, своє вичікування на шкільному подвір'ї, як переді мною зринають інші вечори й інші вичікування; я вже бачу себе біля брами, де, схопившись обіруч за гратчатку, пильно дивлюся на вулицю й чекаю, що по ній хтось зараз спуститься вниз. Якщо я силкуюсь уявити собі ту першу ніч, яку провів на мансарді, поряд з горищами на другому поверсі, одразу ж згадую інші ночі; я вже не сам у цій кімнаті: по її стінах рухається велика неспокійна тінь мого друга. Весь цей мирний краєвид, — школа, поле дядечка Мартена з трьома горіхами, садок, де з четвертої години ранку товклися жінки, що приходили в гості до матері, — назавжди вкарбувався мені в пам'ять якимсь збентеженим, невпізнанно перетвореним присутністю того, хто сколихнув наше дитинство і навіть своєю втечею не заспокоїв нас.