Ми прожили в цій місцевості десять років, коли тут з'явився Мольн.

Мені минуло п'ятнадцять. Була холодна листопадова неділя, перший тієї осені день, що нагадував про зиму. Міллі чекала на карету, якою мали привезти їй зимовий капелюшик. Уранці вона не пішла до церкви; я сидів разом з іншими дітьми на хорах і до самої проповіді сумовито позирав на дворі, — може, вона з'явиться в своєму новому капелюшку…

На вечерню я теж мусив іти без Міллі.

— А втім, — мовила вона, втішаючи мене й змахуючи рукою порошинки з мого костюма, — навіть якщо б й привезли цей капелюшик, мені, певне, довелося б цілу неділю переробляти його.

Так часто минали наші зимові недільні дні. Вранці батько вирушав на якийсь далекий туманний ставок ловити з човна щук, а мати сідала в напівтемній кімнаті й до вечора лагодила своє скромне вбрання. Вона замикалась там, бо побоювалася, що одна з її подруг, — така ж бідна й така ж горда, як вона, — застане її за цією роботою. А я, повернувшись з вечерні, сидів у холодній їдальні, читав і чекав, коли мати відімкне двері й покаже мені, як їй пасує ця полагоджена одежа.

Тієї неділі біля церкви панував рух, і я після вечерні там трохи затримався. Перед папертю з'юрмилися хлопчики й дивилися на хрещення. На площі кілька городян у куртках пожежників склали зброю в козла і, тремтячи від холоду та тупаючи ногами, слухали розпатякування свого бригадира Бужардона…

Нараз дзвін затих, наче дзвонар збагнув, що він помилився й дзвонить не до речі; Бужардон зі своїми людьми, підібравши зброю, повільно потяг пожежний насос; я бачив, як вони зникли за поворотом, як за ними мовчки бігли четверо хлопчиків, з хрускотом ламаючи товстими підошвами гілки на вкритій інеєм дорозі, але не наважився кинутися слідом.

Життя в місті завмерло, лише з кав'ярні Даніеля долинав, то дужчаючи, то затихаючи, глухий гамір завсідників. Ідучи попід низькою огорожею, яка оточувала наше подвір'я, я дістався до хвіртки трохи занепокоєний, що спізнився.

Хвіртка була прочинена, і я одразу ж зрозумів: відбувається щось незвичайне.

І справді, біля дверей їдальні, — з п'яти засклених дверей, що виходили на подвір'я, вони були найближче до хвіртки, — стояла сива жінка і, прихилившись до шибки, намагалася щось розгледіти крізь фіранки. Вона була низенька, в старосвітському чорному оксамитовому капелюшку. Її змарніле обличчя з тонкими рисами було вкрай стурбоване, і, тільки-но я побачив її, якесь тривожне передчуття змусило мене спинитися на першій приступці, перед самою хвірткою.

— Куди ж він подівся, боже мій? — сказала вона впівголоса. — Щойно був тут. Певне, вже встиг обійти весь будинок. А може, втік…