Тут би Дану “терміново” сідати за письмовий стіл, думки у слова вбирати, брати на прокат друкарську машинку, а він, байдужий, тільки й спромігся, що подякувати за увагу, пообіцяв серйозно подумати про сценарій.

Апатії його здивувалися: є які-небудь труднощі? Може, професійного сценариста підключити?

За сценариста знову подякував, відмовився. Поцікавився: що з його номером буде — з тим, що його тепер готує?

Пояснили поблажливо, як маленькому: новий номер органічно увійде в атракціон. І старий теж увійде — з моноклем, сигарою і тростиною, як незабутнє минуле вітчизняного цирку.

Не зрозумів Дан, як вони туди увійдуть: йому що, атракціон із клаптів шити? Новий — то новий. Від початку до кінця. Але сперечатися не став. Зрештою в його теперішньому номері єдине нове — подароване Олею вміння кидати без завалів. І тільки. Так ось воно і не пропаде — завжди знадобиться.

Але думав про це якось механічно, за інерцією — належить, то й думається: тепер усі гори — дрібниця, всі висоти підкоряться, тепер тільки працювати, працювати, працювати — до одуріння, до райдужних кіл, де вони там від втоми виникають — в голові чи в очах?

А працювати саме і не хотілося. Хотілося повернутися додому, забитися в дупло, забарикадуватися від усіх. Не бачити, не чути, не думати.

А зможе — не думати?

Дан знав точно: не зможе.

Чому, запитував він, зробивши підлість, людина щосили намагається переконати себе в тому, що вчинила єдино правильно, що не було іншого виходу, що не підлість це зовсім? А що тоді? Єдине бажання здійснити давню мрію, що стала можливою завдяки коханій дівчині. Природно.

Пригадується, був у Дана приятель, не цирковий — з технічної братії. Закохалася в нього до нестями одна стюардеса, на міжнародних лініях вона літала, з усіляких Брюсселів і Парижів не вилазила. Ну валюта там, ганчір’я закордонне — усе при ній. Якось краватку своєму інженерові привезла, наступного разу — сорочечку, тоді — одеколончик для гоління з фірмовим запахом. А він — інтелігентний такий, тактовний, млосний, сволота порядна — почав цим обережненько користуватися. Скаже: ой, як я мрію про справжню “паркеровську” ручку. Бах — через два дні має ручку. Далі — більше: черевики щось зносилися, сорок другим розміром користуюся… І через тиждень красується у замшевих мокасинах. І не кохав же її, анітрохи не кохав. Добре, дівчина вчасно розкусила ного, відставку дала. Рік тому Дан зустрів її на Калінінському: заміж вийшла, дитинку народила, літати покинула, щаслива.

Так він же, інженер цей, не кохав її…

А ти, Данчику, любиш свою чаклунку, рибку свою золоту? Любиш, не можеш без неї — це так! І від цього ти ще більший негідник, ніж твій приятель. З ким, як кажуть, поведешся…