Але ось дивно: Валерія, схоже, була винятком, нічого у неї поки що не прохоплювалося, а Олександр Павлович не терпів винятків, не вмів у них повірити, тому і поспішав на побачення до Валерії, до загадкової жінки-винятку.

До речі, Олександр Павлович не заперечував очевидного: емансипація емансипацією, а жінка Валерія — дуже цікава. В міру вродлива, в міру розумна, в міру інтелектуальна… А що без міри самовпевнена — чи інакше: впевнена у собі! — так це ще подивимося, як кажуть…

А можливо, вона просто йому подобалась?

Може, й подобалася, все буває, але Олександр Павлович ніколи не квапився з висновками, тим паче, що сталась одного разу у його житті помилка саме через квапливість: одружився — розлучився, а між цими веселими дієсловами— три з лишком роки…

Валерія поцікавилась якось:

— А навіщо одружувалися?

Олександр Павлович чесно пояснив:

— Здається, любив…

І почув у відповідь:

— “Здається” — поняття неконкретне, хитке. Як можна ним керуватися?

— А так і можна, — посміхнувся Олександр Павлович. — Ви що, тільки конкретними керуєтесь?

— Тільки! — відрізала. — Як і будь-яка розсудлива людина…

Отакої! Розсудлива людина… А звідки, скажіть, в розсудливої людини дочка-школярка? Може, лелека адресою помилився?

Олександр Петрович цим нетактовно поцікавився і отримав досить конкретну — у стилі Валерії — відповідь:

— Це питання я вважаю за краще не обговорювати.

Вважаєте за краще?.. На здоров’я! У нас свої таємниці, у вас — свої, обмінюватися не станемо… Втім, цікаво: коли вона встигає приділяти увагу дочці? Часу немовби немає: за два минулих тижні Олександр Петрович вивчив розклад Валерії, сам до нього досить щільно втиснувся… Чи, може, вона в неї вундеркінд?..

Олександр Павлович не бачив дівчинки — не було поки що нагоди. Звичайно заїжджав за Валерією на роботу, до інституту, забирав її з кафедри чи з лабораторії, а повертався додому пізно: ритуал прощального поцілунку у дверей під’їзду — і на добраніч, Леро. Сьогодні ж був шанс познайомитися з диво-дитиною: Валерія вранці до інституту не пішла, якісь там у неї сталися зміни, і їхав за нею Олександр Павлович саме додому — вперше, до речі: навіть поцікавився по телефону номером квартири.

Троянди він придбав на імпровізованому базарі біля метро “Білоруська” які хотів, такі й купив, шовкові і з краплинами на пелюстках — і рівно о шостій дзвонив до квартири Валерії. Дзвінок, відзначив, заїло: доводилося туди-сюди хитати кнопочку, шукати зниклий контакт. Валерія — жінка технічна, кандидат якихось там складних наук, могла б і відремонтувати… Проте двері відчинилися. Відчинила їх дівчинка років десяти, невисока, худенька, незграбна навіть, з прямим, підстриженим “під пажа” каштановим волоссям. Відкрила і відступила, пропускаючи Олександра Павловича в тісний передпокій.