— Вакуло, який хробак тебе точить?

Він ніби й не чув мого запитання. Дивився собі в темне вікно. На столику в склянці тремтіла брунатна рідина. Озвався, аж коли розтанув останній акорд гітари в сусідньому купе:

— Ім'я тому хробакові, який мене точить — я сам, — відказав він нарешті. Тоді відвів очі од вікна і подивився на мене довгим уважним поглядом. — Мені вже сорок п'ять, а я — не чоловік, а хтозна-що…

— Хтозна-що не полізло б у ті місця, в яких ми з тобою сьогодні побували, — зауважив я.

— Воно й справді чудно якось виходить, — погодився Вакуленко, — пхатися в саме пекло, легко важити здоров'ям, а, може, й чимось більшим… А от сказати людині в очі все, що ти про неї думаєш, не вистачає духу.

На мій запитальний погляд пояснив:

— Я про нашого завідуючого.

— Чого ви з ним не поділили? — поцікавився я.

— Моралі, — не замислюючись відказав Вакуленко. На мить на його обличчя набігла тінь ніяковості, як у людини, що не полюбляє гучних слів. Вуста навіть сіпнулись у винуватій посмішці. — Цей… — він повагався, підшукуючи відповідне слово, але, не знайшовши, провадив: — намагається перетворити мене на свою власність. Втім, тобі цього не зрозуміти, адже ти в нього в фаворі…

— Не мели дурниць, Вакуло! — обурився я. — Він мій начальник — і тільки.

Попри обурення, я відчув полегкість. Отже, — нічого загрозливого для здоров'я мого товариша. А з завідуючим, як посварилися, так і помиряться.

Я зліз з полиці, сів за столик і подивився у вікно, але в ньому відбивалися тільки двері купе з нішею над ними, дві горішні полиці і тьмяний профіль Вакуленка. Його лице було таким же зосередженим, як тоді, в лазні, коли він роздивлявся у себе на грудях руду пляму. За перегородкою між тим залунали нові акорди. Цього разу там не співали. Дослухаючись до варіацій гітари, я на мить забув про клопіт мого товариша, а коли отямився, то помітив, що вираз зосередженості на його обличчі поступився відчуженості і, може, це мені тільки здалося, — смутку.

— … Вже тоді, коли ми допомагали йому переїздити на нову квартиру, я зрозумів, що то за один, — озвався Вакуленко. — Його прохання більше скидалися на накази…

Я теж допомагав переселятися новому тоді завідуючому відділом. Але в пам'яті моїй нічого такого, про що згадував Вакуленко, не відбилося. Можливо, тому, що відтоді минуло майже п'ятнадцять років. Втім, один момент таки запам'ятався — старе, вичовгане крісло, яке наш завідуючий сам зняв з машини і відніс на восьмий поверх. Незабаром воно з'явилося в його службовому кабінеті на місці твердого стільця. Не без гордощів новий господар кабінету похвалявся, що це старе крісло він власноручно реставрував, обтягнувши темно-синім плюшем. «В інтер'єр квартири воно не вписується, а викидати шкода», — пояснив він. Ми поблажливо поставилися до цього його дивацтва. Тим паче, що м'яке домашнє сидіння дещо порушувало офіціоз кабінету. Та водночас, з появою цієї м'якої меблі, виникла і якась невидима межа, що розділяла тих, хто сидів з протилежного боку столу на твердих стільцях, і завідуючого. Важко пояснити це відчуття. Може, воно виникло від того, що крісло десь на сантиметрів п'ять вище від стільців і через це чоловік у ньому бачиться монументальнішим. Здавалося, й господар кабінету також це розумів. Бо часто, відкинувшись на спинку і розкошуючи в м'яких обіймах, він дещо згорда поглядав на співбесідника.