Крім кінцівки…

Я працював у той час геологом експедиції і начальник доручив мені супроводжувати групу студентів. Я повинен був провести їх через тайгу аж до водорозділу і по дорозі показати відкриті породи. Мені було двадцять вісім і я вважав тих трьох пацанів і дев'ятьох дівчат шмаркачками. Окрім однієї: такої собі пишечки з повним комплектом усіх жіночих зваб. Вона, здається, була на рік чи два старшою від решти. Мушу сказати, подорож наша почалася святково. Щовечора ми розбивали три намети — два для дівчат, один для мене і хлопців, розводили вогнище. Ну, там вечеря, пісні… До речі, гітара в руках тієї красуні чарувала: ті звуки я й зараз чую. Правда, співати вона не вміла. Співали інші… У нас уже з нею наживлявся контакт. Не критимусь, мені це лестило. Ти ж знаєш, я не Ален Делон.

Я розтулив був рота щоб ввічливо заперечити, та Вакуленко не дав мені сказати:

— Не треба, колего… Моя фізіономія повністю відповідає слову Вакула. — Він криво посміхнувся і провадив далі: — Ми вже десь тиждень ішли за маршрутом і я вирішив дати студентам день перепочинку. Тим паче, що ми опинилися біля невеликої річки… По обіді наступного дня я сів біля намету, щоб зробити на карті помітки. Студенти ж хто читав, хто гриби шукав. Я довго сидів над планшетом, а коли підвів голову, то від подиву мало не скрикнув. З протилежного боку річки до берега прямували троє бороданів з заплічними торбами. Це було дуже дивно, адже ми перебували за сотні кілометрів від найближчого населеного пункту. В тайзі. Я ковзнув у намет і, відхиливши краєчок запони, став спостерігати в бінокль за тими трьома. Відстань між нами була не більше чотирьохсот метрів. Вони безумовно бачили наші намети, хоч їх і було розбито між деревами. Невдовзі в стані прибульців задиміла ватра, а над нею повис на перекладині закіпчений казанець. Мирні заняття сусідів заспокоїли мене. Тим часом посходилися ті, що ходили по гриби, і в нашому таборі стало людно. Але троє на тому березі не проявляли до нас цікавості. «Ну, й слава богу!» — подумав я. А студентам суворо наказав бути на чатах і не випускати їх з поля зору.

— Вакуло, це ти сон розповідаєш? — запитав я, будучи дещо здивованим, бо під час численних наших спільних відряджень він мені переповів свою історію з різними доповненнями кілька разів. Але те, що він розповідав зараз, я чув уперше.

— Поки що сон і дійсність збігаються, — відказав Вакуленко. — Але слухай. Десь, коли вже сонце сховалося за вершечками сосон, а густі тіні накрили берег і річку, студенти посідали біля намету і завели свої в міру дотепні, а загалом банальні пісеньки. Той їхній фольклор я пропускав повз вуха. Оживав лише тоді, коли в паузах між куплетами лунала сама тільки гітара. Звуки її, справді, чарували. Я почувався в ті хвилини так, ніби на мені облуплювалася шкаралупа з черствості й настороженості. Я почувався билиною в теплому вітрі звуків, яка відгукується коливанням на найменший повів. Можливо, це було занадто самовпевнено, але мені здавалося, що та віртуозна гра призначалася мені одному. Край блаженству поклав один з трьох бороданів на тому березі. Він підвівся від згаслого вже багаття і попрямував до води. А там, підсукавши вище колін штани, перейшов потік і направився до нас. Середнього зросту, головатий, з короткою жилавою шиєю. Мав чорне, аж синє волосся.