— Ні, гер корветтен-капітан. Проте, може, ліпше було б забрати їх усіх на човен і разом на Лонгірбюен?

— Ти, здається, вирішив командувати, Крафте? Хто тут командир? — Мюллер намацував кобуру пістолета.

— Ви, гер корветтен-капітан. Ви — командуєте, — не загаявся з відповіддю Крафт. Він клацнув закаблуками і витягнувся перед Мюллером, схиливши набік голову, демонструючи свою цілковиту покору.

— То-то, щеня! Виконуй, що наказано, — Мюллер зробив кілька кроків у бік дверей, але ноги його раптом підкосились, і він звалився на лейтенанта. Той ледве встиг підхопити командира підводного човна, інакше той упав би на підлогу.

— Гайнц, Юрген, корветтен-капітана — на причал! — Він передав Мюллера з рук на руки і відійшов у куток, до були розгорнута рація.

— Але ж, пане лейтенант… спробував було заперечити Гіндеман.

— Мовчать! Зв'язок з човном підтримувати безперервно. Зі мною лишається відділення Тонненбаха, решта супроводжують корветтен-капітана.

— А цих? — виступив наперед квадратний і довгошиїй капрал.

— Тих двох… — лейтенант показав на Ролфа і Касяна, — в підвал, а її… в кабінет, на другий поверх.

Лейтенант всівся за великим письмовим столом, розстебнув верхнього ґудзика на кітелі. Коли Мюллера винесли, до бранців підійшов капрал Тонненбах і ткнув Касяна дулом автомата.

— Форвертс! Вперед!

Ні Касян, ні Ролф не ворухнулись. Обидва дивились на Інгрід.

— Виконуйте наказ, Тонненбах! — закричав рантом лейтенант.

Солдати кинулись на допомогу капралові. Ролфа і Касяна скрутили і, нагороджуючи стусанами, виволокли за двері, а Інгрід залишилась. Як тільки шум за дверима припинився, лейтенант встав з-за столу і підійшов до вікна. Якийсь час стояв спиною до Інгрід і мовчки стежив за тим, як від причала віддаляється мотобот з п'яним Мюллером і солдатами другого відділення його взводу, як пересуваються в світлі спрямованого на палубу прожектора одягнені в лискучі куртки матроси-підводники. Лейтенант дочекався, поки підводний човен намацав прожектором вихід із бухти і рушив у напрямку Ван-Майєн-фьорда. Коли ж він повернувся до Інгрід, це була вже зовсім інша людина, що всім своїм виглядом підкреслювала — зараз він тут єдина і найвища влада. Витяг сигарети, закурив і, розвалившись у кріслі, простяг їй розкриту пачку.

— Куріть, — ніби питав і ніби водночас запрошував пригощатись. При цім його великі банькаті очі спалахнули затаєнною злорадністю.

Інгрід сигарету не взяла, витримала похітливий погляд лейтенанта і спитала, не криючи роздратування:

— Чи довго мені ще тут стояти перед вами? Я стомилась і смертельно хочу спати!