— Ну, як, красунечко?! — крикнув Касян. — Вже не падаєш?

— Тепер ні! — Інгрід визирнула у прочинені двері. — Тепер я одягаюсь.

Касян посміхнувся їй.

— Одному з нас весь час тепер доведеться правити веслом, — промовив посинілий від холоду Ролф.

— Іди грійся. Я посиджу, іди! — сказав Касян.

Ролф пішов у рубку. На порозі йому зустрілася уже одягнена Інгрід. В руках несла куртку Касяна.

— Залізь у мішок. Там тепло, — порадила Ролфу. — А ти, Кассію, одягни. Нам хворіти не можна. Це я вже наказую вам, як фельдшер загону. Мене треба слухатись.

— Добре. Будемо слухатись, — відповів Касян, одягаючи куртку.

— А можна, я тут, коло тебе посиджу? — раптом спитала вона.

— Холодно тут. Біжи краще в рубку.

Інгрід не послухалась. Присіла на кожух притихлого двигуна і задивилась в небо. Навкруг на тисячі кілометрів лежала полярна ніч. Ураган зірвав з небесного купола всі до одної хмарини, і воно, чорно-фіалкове, сяяло над їх головами розсипами різнокольорових зірок. Ліворуч, відсунувшись на північ, сяйво спускало над горами свою багатобарвну пастельну тканину серпанку. Було тихо. Лише в снастях посвистував вітер та тихим плескотом відгукувалось за кормою весло.

— Гарно, — не витримала Інгрід. — Як у час творіння… коли ще бог не відав зла і гніву… Я дуже вдячна тобі, Кассію…

— За що? — здивувався він.

— За ці зорі. Адже я могла їх уже не побачити.

— Ось ти про що. Не варто дякувати. Ми друзі, ми повинні допомагати одне одному, — говорячи ці слова, Касян відчував, що вони зовсім не виражають ні його почуттів, ні його думок. Інгрід розуміла це. Мовчки поклала свою теплу долоню на його пальці, що стискали. весло.

— Як льодинки. Зовсім замерзли… Де твої рукавиці?

— Загубив.

Вона взяла його руку і заходилася терти, намагаючись теплом свого дихання відігріти її. І раптом торкнулась пальців губами.

— Ти що? — розгубився він і смикнув руку.

— Спасибі тобі, — схвильовано прошепотіла Інгрід. — За все спасибі. І за ті слова, що ти сказав за столом у Гіти Лундхолст.