— Він живий? Живий! — це вже кричала в трубку Людмила. — Петре! Петрусю! Це я…

— А ти чого тут?

— Так… Мені сказали, що ти… — Людмила заплакала.

— Ну що ти? Не треба, — ніжно гудів Добриня. — Все в нормі. Заспокойся. Хіба обов'язково треба плакать?

— Я плачу тому, що… люблю тебе! Чуєш?.. Ти мене чуєш?

Петро довго сопів, прокашлювався, потім хрипким, не своїм голос промовив:

— Чую…

Вибравшись із водолазного скафандра, Петро відчув полегшення.

— А ця кольчужка тобі дійсно короткувата, — метушився круг нього Михеєв. — Боже, яку ми з тобою дурницю упороли. А вже порядні вимахали бовдурята.

Вовчик блискав щасливими очима і дивився. на свого воскреслого начальника, як на Вову-королевича. Добриня обтрусився, взяв у нього з рук флягу, заховав її в кишеню і дружньо потиснув механіку руку. Потім сам, без сторонньої допомоги ночам спускатися на берег. Від компресора до нього бігли Людмила і Митрич, але раніше біля сходнів опинилась «швидка допомога» — санітари з ношами і фельдшер.

— Товариш Добриня? — поцікавився старший бригади.

— Я, — відповів Петро.

— Лягайте, — наказав фельдшер, показуючи на ноші.

— Навіщо? — поцікавився Добриня.

— Тобто, як навіщо? Ви хворі!

— Я хворий? Це вам хтось наговорив на мене.

— Але нам дзвонили.

— Жарти…

— Точно, хтось пожартував, — підтримав Митрич.

— Ну, знаєте, такими речами не жартують, — не здавався фельдшер.