— Це ще нічого, а от мене якось у Сінгапурі розіграли, — він узяв під лікоть фельдшера і одвів його вбік, натхненно вигадуючи чергову небилицю. Митрич радів: усе обійшлося… «гармонь» вважай на березі, Добриня, його відчайдушний начальник, цілий і неушкоджений. Переможців не судять! Заради такого випадку можна і потравити трохи. До того ж відводячи від трапа фельдшера з його бригадою «швидкої допомоги», Митрич робив послугу Добрині, який тепер міг поцілувати Людмилу, що підбігла до нього.

Недільний день ще не скінчився, до баржі поспішали цікаві, але Петро не звертав на них уваги — грів долонями захололі щоки Людмили і цілував її очі. Вони стояли і посміхалися, і ніхто з тих зівак уже не дивився на підняту з дна моря «гармонь», усі дивилися на них. Однак підійти не наважувались. Навіть п'яний Шульков, що прямував до них, почувши окрик Митрича, зупинився.

Людмила схвильована і щаслива, зовсім забула про чергування, а згадавши, не криючись від людських очей, ще раз поцілувала Добриню і побігла до лікарні. Петро дивився за нею, поки вона не помахала йому з ґанку лікарні і не зникла за дверима. Коли до нього підкотився Шульков, серце його ще співало.

— Послухай, начальнику, що це в тебе за фляга така дивовижна?

— А що в ній такого? Фляга як фляга.

— Дай-но подивлюся, га? — сказав Семен якось занадто вимогливо.

— Ніколи мені, люди чекають. — Петро попрямував до «Грейс О'Нейл».

— Ну, то йди, коли на тебе чекають, а флягу… залиш, — п'яно реготнув Шульков. Очиці його хитро забігали, що свідчило про неабияке напруження. Петро відчув це, проте розбиратися, чого це Семен так нагострився на флягу, в нього не було ні бажання, ні часу.

— Ні, шановний, там мене з нею чекають. І взагалі… — він зупинився на мить. — Піди краще проспись.

— Ну, чого ти, Петре Степановичу, такий строгий? Адже неділя, вихідний… Ну, дай хоч у руках потримаю, — Семен пробував посміхнутись, а сам нараз зробився червоний, мов варений рак. Губи побіліли, витягнулись у ниточку.

— Та що вона так в'їлась тобі в печінки, ця фляга? Коли у Митрича більше двох років у кишені терлась, ти нею не цікавився…

— У Митрича? Два роки?! — Слова застрягли у Семена в горлянці.

— А може, і більше…

— Не знав, — ковтаючи повітря, Шульков простягав до фляги руку. Пальці його помітно тремтіли. Петро вже думав дати йому флягу, але в цей час його помітив вахтовий з «Грейс О'Нейл».

— На вас чекають, янг Пітер! Містер Белч уже двічі запитував про вас.

— Іду… Вже йду, — Добриня поквапливо зійшов трапом на борт шхуни, забравши флягу з собою, а Семен так і залишився стояти з простягнутою рукою.