— Поки що не дуже, — признався нагорі вартовий.

— Якщо ви англієць, повинні зрозуміти!

— Я — росіянин.

— Як росіянин? У вас такий чудовий англійський лад, вимова, так ніби ви народились і виросли в Іст-Енді, — вів далі Шлезінгер.

— Іст-Еид — це, звичайно, не Сіті, але теж Лондон. Я жив там з чотирьох років. Мій батько працював офіціантом у російському ресторані. Може, чули — такий невеличкий ресторанчик «Савраска»? У дворі цього питейного закладу ми і жили.

— Як же, як же, знаю. Це на розі Рен-стріт і Рівер-роуд.

— Точно, — здивувався Сем. Він раптом побачив Рівер-роуд, галасливу, запруджену людьми, вузеньку, наче траншея, і залиту сизим туманом автомобільного перегару вуличку генерала Репа Мак-Корміка, яку всі називали просто Рен-стріт. Тут пройшли його дитинство, отроцтво, юність. Хлопчаком носився з ватагою замурзаних однолітків, учився, красти пиріжки, сигарети. Потім, коли трохи підріс, крали в барах серветки, пивні кухлі, а перед війною залізли у квартиру, до двох старих святениць і попались. Їх, напевно, засудили б, та почалася війна. Не до них, злодіїв, стало муніципальним властям Лондона. І знову (дім тинявся вулицями, сподіваючись на щасливий випадок.

Поховавши дружину в Ростоці, старший Іванов волею не дуже прихильної долі опинився в Лондоні. Це було останнє пристанище, куди міг податися з чотирирічним Сеньком. Російським іменем сина називав лише батько. В домі тітки і на вулиці його називали Семом. Колишньому ад'ютанту генерала Юденича рідна сестра здала у найм кімнату на горищі ресторану «Савраска», що належав їй і лише їй. У цьому закладі старший Іванов до початку другої світової війни був відомий як Сорж.

Семен ріс на вулиці. Дома майже не бував. Та й що було робити дома? Батько постійно прислужує, коли не в залі, то в апартаментах тітки, а коли прийде — одразу за пляшку і давай згадувати, як жилось у родовому маєтку під Полоцьком. Який мали виїзд, яких тримали лакеїв. Одне й те саме, наче шарманку крутить. А тітка ходить, слухає та й собі заведеться і давай попрікати шматком хліба, обзивати всякими словами. «Де ви взялися на мою голову? — кричить, — Паразити! Нахлібники! З торбами через вас попід вікнами піду!»

«Савраска» дістався тітці від чоловіка. Вести справи вона не вміла і на всі свої горе і біду мстилася на них, дармоїдах. «Сем і Серж, я вас вижену на…» Сем і Серж! Семен уже й сам називав батька цією балаганною кличкою. Коли підріс, пробував допомагати старому: мив посуд, прибирав столи, підмітав у залі. Але тітка, побачивши це, категорично заборонила. Певне, злякалась, що удвох вони зведуть її зі світу і привласнять «Савраску». А в Сема і в думках такого не було. Може, батько і думав про таке, адже сестра була старша від нього на цілий десяток років, а Сем — ні. Навіщо йому той просмерділий кислою капустою ресторанчик, куди порядний клієнт і не заглядає? Сему хотілось простору, південних широт. Його захоплювали розповіді про далекі екзотичні краї, де багато хто знаходить своє щастя. Він мріяв поїхати до Індії або до Австралії, а то і до Сполучених Штатів. Туди їхали всі, кому доля не дуже привітно посміхалася на Рен-стріт і Рівер-роуд.