— І тому посипаєте на нього літаки-снаряди?

— Я не маю до того ніякого відношення. Я тільки обер-лейтенант… Якби це було в моїй владі, я зробив би Лондон містом-музеєм.

— Я десь читав, сказав вартовий, не звертаючи уваги на пафос, з яким Шлезінгер промовив останні слова, — що Лондон можна назвати гарним містом лише в тому розумінні, в якім може бути прекрасним лице старого на портреті Рембрандта.

— Бачу, ви людина тонкого смаку, — підлестився до вартового обер-лейтенант. — Хто ви?

— Недовчений декоратор, чи коли вам так більше сподобається, театральний маляр.

— Ви навчались живопису?

— Тільки мріяв про це. Півтора року розтирав фарби в майстерні вар'єте «Равлик». Я малював непогано, проте хазяїн узяв англійця, а мене виставив за двері. Тоді мені було чотирнадцяті, і я ще не знав, ким може стати в Лондоні син російського емігранта без коштів. Ні, Лондон тут не винен, хоч я й не бачив у цьому місті щастя.

— Де ви народились? В Росії?

— Ні, в Німеччині.

— Виходить, ми з вами…

— Ні, пане офіцер, ми з вами різного поля ягоди. Хоч ми, Іванови, — дворяни споконвічні… В дитинстві замість колискової мені співали: «Над сумрачным Доном пройдем эскадроном… Ведь нас призывает Россия сама. Подайте бокалы, поручик Голицын, корнет Оболенский, налейте вина». Літав мій старик по фронтах спочатку світової, а потім громадянської війни. Заслужив у батюшки царя три «георгії», а від Юденича — іменну шаблю. Та краще б він вчасно продав свій маєток, як це зробили, хто розумніший був, і перевів гроші за кордон. З грошима бути патріотом набагато зручніше, ніж без них.

— Без грошей важко, це правда, — погодився Шлезінгер. — Ось я теж усе життя ганяюсь за удачею… Не буду критися, я не такий бідний, як ви, але над нами у Східній Пруссії нависла та ж сама загроза, що у свій час над вами, російськими дворянами. Так що думати про гроші саме час.

Сем слухав і не слухав цього балакучого обер-лейтенанта. Згадавши про батька, він перенісся думками у той передвоєнний час, коли емігрантські організації особливо були активізувались, вважаючи, що Гітлер відкриє їм шлях у Росію, яку у них відібрали більшовики. Два-три рази на рік виймали з чемоданів свої поїдені міллю мундири і, брязкаючи царськими орденами і медалями, йшли до клубу або збирались у «Саврасці», де виставляли один перед одним вишуканість манер, знання придворного етикету, розмови вели лиш про «отечество», лаяли на чім світ стоїть царицю, називаючи її не інакше як німецькою шлюхою, проклинали безвільного Ніколашку Романова і навіть чари вурдалака Гришки Распутіна, поливали добірною лайкою Корейського, Родзянка, Сухомлинова, Хвостова і що з добрий десяток діячів того часу, які, на їх думку, штовхнули Росію в обійми більшовиків.