— Од глибини схвильованої душі, — заметушився Заграва, — од щирого серця… Як колега колегу поздоровляю вас, пане Крайніченку! Нашого полку прибуває, і, що особливо варте уваги, що набуває сьогодні неабиякої ваги, так це те, що саме ви започаткували, відкрили шлагбаум у літературу новій повоєнній генерації. Ви, шановний, що воювали проти фашиста-окупанта, що пройшли крізь пекло Дахау, ви…

— Замовкніть!

Федір вчепився обіруч у білу скатертину й потягнув її на себе. На підлогу з дзенькотом покотилися бокали, тарілки, брязнув, розбризкуючи пиво, високий графін.

— Що з тобою, Тедді?! — скрикнула Патриція.

Він похитнувся і сів. Впала на край столу кучерява, прибита сивиною голова.

Тієї ночі «кондор» знову злетів з американського військового аеродрому в Регенсбурзі і ліг курсом на схід. Всі його пасажири, як і перше, були на своїх місцях, тільки замість Бовкуна на лаві сидів новий провідник Буй-Тур. Огрядний, з похмурим набряклим обличчям, наче складеним з червоної цегли, він зовні був схожий швидше на грузина, ніж на українця. Синій плафончик, який цього разу блимав під стелею салону, не мав сили розігнати темряви, проте гострі Андрієві очі бачили, з якою увагою роздивлявся новий провідник Мару і Лиса, що сиділи навпроти.

З кабіни льотчиків вийшов Ромер, виразно поглянув на свій годинник, тицьнув у нього пальцем і, перекриваючи гуркіт моторів, гаркнув:

— Вставайте! Прилетіли!

Буй-Тур підвівся першим. За ним Шпинь. Потім один за одним у шеренгу стали сотник і Андрій. Проте емісар не збирався стрибати першим. Зайшов у кінець шеренги і накинув свій карабін на трос за Андрієвим. Той саме ставив на попа затягнутий у брезент контейнер з рацією. Буй-Тур міцною рукою вхопив за край, допоміг.

— Ви, друже, тримайтесь ближче до. мене, — сказав ніби ненароком, нахиляючись до Андрієвого вуха.

Намальований на дверях кондор відсунувся вбік, і за бортом розверзлася чорна безодня. В салон увірвався злий струмінь вітру, шарпонув, вдарив у лице наодмаш, засвистів пронизливо, тривожно. Ромер махнув рукою.

— Ну, з богом! — крикнув провідник і несподівано так натиснув плечем на Андрія, що всі, хто стояв попереду, враз опинилися за бортом. Вітер рвонув з рук контейнер з рацією, кинув Андрія геть від літака. Щось ляснуло в нього над головою і з такою силою рвонуло за лямки, що руки й ноги ледве не відірвались від тіла. Коли отямився, побачив над головою темний, у колір неба, купол парашута й зрозумів, що висить на стропах. Ще за мить побачив під ногами порослі лісом гори. Над ними пливла сіра кульбабка парашута. Хто на ньому спускався, розгледіти було важко. Вітер так швидко зносив його в інший бік, що скоро той парашут зовсім зник з поля зору. Андрія відносило на протилежний схил. Крутив на всі боки головою, але нікого більше не бачив. «Невже все так просто?! Викинули з літака, рознесло вітром, і прощавайте? Там, на землі, наші дороги розходяться і, дасть бог, ніколи не перетнуться».