Біля будинку було так само тихо й сонячно, коли ми входили всередину, і навіть чайки кружляли ширшими заворотами — видно було, як вони проносилися над берегом та дюнами, і це безгоміння жахало мене дужче від цілої ворожої армади. І тільки коли ми вже загатили двері знутра, мені відлягло від серця і я полегшено перевів подих. Ми з Нортмором подивилися пильно один на одного і, здається, кожен побачив в іншому самого себе, такі ми обидва були поблідлі й наполохані.

— Ти мав рацію, — сказав я. — Всьому кінець. Потиснім наостанок один одному руки, друзяко.

— Атож, — погодився він. — Ось моя рука, і я простягаю її цілком щиро, щоб ти знав. Але пам'ятаймо: якщо станеться неможливе й ми вислизнемо з лабет цих мерзотників, я ні перед чим не зупинюся, аби покласти тебе на всі чотири.

— Ой, це вже починає надокучати! — відказав я.

— Ти не розумієш мене, — став він пояснювати. — Я зовсім не крутисвіт, я лише обстоюю свої інтереси, та й годі. І мені байдуже, надокучає це тобі, чи ні, добродію. Я кажу так, як вважаю за потрібне, а не так, щоб комусь догодити. Краще он піди нагору позалицяйся до дівчини і облиш мене тут самого.

— Ні, я залишуся з тобою, — відказав я. — Гадаєш, мені потрібні поступки з твого боку, щоб тебе випередити?

— Шкода, Френку, — мовив він усміхаючись, — що ти такий віслюк, бо ж у тебе задатки на справжнього чоловіка. Мені здається, я вже немов приречений: хоч як ти силкуєшся, а все не можеш мене роздратувати. А знаєш, — мовив він далі зовсім погідним тоном, — мені здається, що інших таких двох нещасливих, як ми, немає на всю Англію. Дожили до тридцяти років, і не завели собі ні дружини, ні дітей, та й ніякої реальної справи в житті, щоб мати чим забивати голову, — бідолашні жалюгідні невдахи ми обидва! А тепер ще зчепилися за дівчину! Так наче нема кількох мільйонів їх у Сполученому Королівстві! Ох, Френку, Френку, шкода мені того, хто програє заклад, чи ти це будеш, чи я. Краще б — як то мовиться у Біблії? — млиновий камінь почепити йому на шию і скинути його в морську безодню… А ке лиш випиймо! — урвав він раптом сам себе, але на повному серйозі.

Мене зворушили ці його слова, і я погодився. Він сів на стіл в їдальні й підніс до очей шклянку хересу.

— Коли на твоє вийде, Френку, — промовив він, — я уп'юся. А що ти зробиш, коли буде навпаки?

— Хто його зна, — відповів я.

— Ну, а наразі, — сказав він, — ось тобі тост: Italia irredenta![92] Решта того дня пройшла в такому самому виснажливому чеканні й напрузі. Коли я накривав на стіл, Нортмор з Кларою готували в кухні їжу. Проходячи туди-сюди, я чув їхню розмову і здивувався, що вона вся була про мене. Нортмор знову звів нас поруч і кепкував з Клари, що їй доводиться вибирати з двох наречених, але про мене й далі висловлювався прихильно, а коли й ганив за щось, то й себе не менше. Це збудило почуття вдячності в моєму серці, а ще ж я усвідомлював неминучу близькість нашої загибелі — тож під впливом усього цього мені аж сльози виступили на очах. «Урешті-решт, — промайнула в мене до смішного марнославна думка, — ми, троє цілком чесних людських істот, маємо загинути в обороні грабіжника-банкіра!»