— Швидше віднесім його нагору, поки вони не прийшли! — скомандував Нортмор.

Розділ VIII

Розділ VIII

_{ПРО КІНЕЦЬ ЗБАНКРУТІЛОГО БАНКІРА}

Усі троє ми на превелику силу спромоглися перетягти Бернарда Гадлестона нагору й укласти в ліжко у «дядечковій спальні». Протягом усієї процедури, а тягли ми його досип незграбно, він не виявив ніяких ознак свідомості й на ліжку так і лежав, як його поклали, ані поворухнувшись. Дочка розщібнула йому сорочку й почала зволожувати чоло та груди, а ми з Нортмором кинулися до вікна. Надворі було ясно, бо зійшов майже повний місяць; напружено вдивляючись в яскраво освітлені дюни, ми, однак, ніякого руху не помічали. А тих кілька темних цяток, що видніли між пагорбами, не можна було розрізнити — чи то люди при землі, чи просто тіні.

— Дякувати Богу, Еґґі не збиралася сьогодні приходити, — озвався Нортмор.

Еґґі — то було ім'я старої доморядниці й няньки, якої він досі не згадував. І те, що він взагалі про неї подумав, непомалу мене здивувало в ньому.

І знову нам не лишалося нічого іншого, як чекати. Нортмор підійшов до каміна й простяг руки до вогню, наче він змерз. Я механічно глянув йому вслід і при цьому обернувся спиною до вікна. Ту ж мить іззовні долинув слабенький потріск рушниці, куля пробила одну шибку і застряла у віконниці за два цалі від моєї голови. Я почув, як Клара зойкнула, і хоч я зразу відскочив у куток від вікна, вона притьмом опинилася поруч, щоб переконатись, чи мене не поранено. Мені шибнула думка, що за таку нагороду можна щодня і навіть з ранку до вечора підставляти себе під кулі, — а тим часом я заходився заспокоювати дівчину, не шкодуючи пестливих слів і зовсім забувши про все навколо, аж урешті голос Нортмора повернув мене до дійсності.

— Духова рушниця, — сказав він. — Вони хочуть упоратись без зайвого галасу.

Я відсторонив Клару й глянув на нього. Він стояв плечима до вогню, заклавши руки за спину. З того, як спохмурнів Нортмор, я відчував, які пристрасті нуртують у ньому. Саме таким поглядом вік дивився перед тим, як накинувся на мене того березневого вечора в кімнаті опостінь, і хоч я ладен був пробачити йому цей гнів, від думки про можливі наслідки я весь аж затремтів. Він втупився просто перед себе, але краєчком ока міг нас бачити, і лють наростала в ньому, як шквальний порив вітру. Ця перспектива внутрішньої колотнечі, коли от-от мав початись справжній напад на будинок, не могла не страхати.

Та раптом — коли я отак пильно стежив за Нортморовим виразом і приготувався до найгіршого — лице його змінилося й проясніло, погляд випогодився. Він узяв лампу зі столу і збуджено обернувся до нас.