Порівняй свій тодішній велосипед з нинішнім лімузином. Як небо і зрмля. Це і добре і погано.

З дзеркала на тебе дивиться суб’єкт, вельми обережний у виявленні своїх почуттів. Ба навіть у доборі слів. На ноги він каже «ноги», а не «лапи», на образу відповідає осторогою: «дістанеш по фізіономії», а не погрозою «як затоплю в пику»; ідучи на батьківські збори в гімназію, навіть подумки не називає її «будою». У нього вже великі діти.

То що ж залишилось у мене від молодості? Нині я маю гроші, досвід, вплив — виходить, хотів чи ні, а здав старе кохання в утиль. Реальна дійсність буде такою, як сказано в одному українському вірші:

Не хочу. Невже ж у мене серце таке тісне, що в ньому не вмістяться спогадання й фантазія? Звертаюсь раз у раз до неї, як до свого адвоката. Папір пожовк, але її личко й досі сяє, як весна, що розжеврілась над землею.

Це до неї ти так рвешся? Чого прагнеш — запаморочення чи заспокоєння? Відтоді ще ніяк не можеш угамуватись, хоч уже й пізнав закоханість і любов, уже ними натішився. Але сонце обернулося в місяць. То що ж залишилося?

Співай, рання молодосте, виповнюй мене співом до останнього подиху, до смерті.

Було нам тоді по кільканадцять років. У такому віці кохану істоту вважають єдиною в світі й оточують романтичним ореолом.

Ванда була старша за мене, проте ходили ми до одного класу. Вона пропустила рік, лікуючи легені в Закопаному. Звідти приїхала якась збуджена і через те нещасна, здавалося, вона безнастанно шукала рівноваги; мабуть, і не усвідомлювала, що під час розмов з подругами на устах у неї блукає усмішка якоїсь поблажливої зверхності, ніби Ванда була втаємничена в щось для нас неприступне.

А чому, власне, я вважав, що Ванда дивиться на нас звисока? Чи не тому, що вона вже знала, як цілуються?

Коли ми з нею вперше цілувались, дівчина, ніби боронячись, вміло вигнулась.

Тепер я вже не розгадаю того її усміху. Може, вона була просто сміливіша за мене?

Я старанно приховував іронію, коли на уроці польської мови, історії або закону божого відповідав так, як вимагалось, але всупереч своїм переконанням. Я пишався тим, що так спритно обдурюю своїх ворогів. Тільки згодом я відкрив цю таємницю двом товаришам з нашого класу.

З якою міною вчитель польської мови, худючий, високий, випростаний — про такого кажуть: кийка проковтнув — ставив мені п’ятірку за твір на вільну тему: «Чому Ридз-Смігли став маршалом?» Чи здогадувався він, що двох перших тем, літературних, з того матеріалу, що його ми якраз тоді вивчали, я не міг узяти? Він гугняво гмикав, скуб руді волосинки на лівій руці. Напевно, здогадувався! Коли мовника морочили, він завжди вдавав із себе людину, стомлену власного величчю й поблажливістю, і прикидався, що вірить твоєму молодечому запалу. «Бо він — герой, — писав я. — Узяв Київ майже голими руками. — І так далі, в тому самому тоні. — Не хотів поступитись наш Ридз, хоч Будьонний кинув свої передові загони аж під Львів. А наш Смігли, ніби нічого й не сталося, приймав собі парад… Оце по-солдатському. З того «мішка» він вислизнув чудом, подавшись на північ кружним шляхом. За це йому й дісталась маршальська булава».