Не знаю, чи дотримувався вчитель іншої думки, та одного я певен: не міг він сказати, що Ридза-Смігли в нагороду за оту його втечу слід було повернути до Академії мистецтв[1]. Я начебто дав мовникові ляпаса, а він тільки всміхався під білявими підстриженими вусиками. Не хотів відступити перед нахабством, та не міг і відкинути отруєної принади. А я не переставав провокувати його: «Адже ви, пане вчителю, теж такої думки?» Учні в класі здивовано переглядались. А він обережно підводив повіки, наче відхиляв заслінку на вічку в дверях камери, і зі страдницьким виразом обличчя бубонів півголосом, повторюючи те саме, що казав на звістку про смерть Пілсудського чи про образу єпископа Лосінського в Кельцях.

Але цього разу, важко злігши ліктями й грудьми на кафедру, він говорив ніби сам до себе: «Дух величі дужчий, ніж голос дзвонів. Дух величі сам відлунює, як дзвони…»

Він кивнув головою раз і другий, таки на моє вийшло, і я заспокоївся.

Іншим разом я загнав на слизьке ксьондза-законовчителя.

Дужий, кремезний, він, здавалося, складався із самих жил, довгого, мов хобот, носа та розчепірених пальців. «Як ви розпізнаєте комуністичного агітатора, що прийде до вас вести пропаганду? Ножа в зубах він не держить, на дітей не кидається. Хто відповість?» Ніхто не зголошувався. Я знав, що сьогодні виправлю свою оцінку, але мовчав, нахабно сміючись у душі, і чекав, яку він запропонує нагороду, щоб тоді вже вийти на двобій. Ксьондз майнув сутаною і поплив до кафедри, сів за неї, згорбившись, похилив голову й обхопив її руками.

— Ну що, нема такого? Ніхто не хоче п’ятірки?

— Я.

Законовчитель, повагавшись хвильку, кивнув головою і пробурмотів:

— Розумію, розумію.

Він завжди впадав у войовничу меланхолію й починав вимахувати оенерівським журналом «АВС»[2], як тільки життя підстроювало йому якусь прикру несподіванку. Він терпіти не міг непорядку: «От хоч би й ті наймички в директоровому садку… Ніколи не перехрестяться перед роботою».

Я прокашлявся, щоб трохи підбадьоритись, і почав:

— Приходить у підвал до безробітного знайомий чи незнайомий чоловік, чує, як плачуть голодні діти, і, замість дати якусь християнську розраду, починає підбурювати нещасну родину, кажучи, що в її злигоднях винен капіталістичний лад. Оце і є комуніст.

Ксьондз закліпав очима, сіпнув головою.

— Приходить якийсь чоловік до селянина, коли в того судовий виконавець забирає за податки останню корову.

Замість розтлумачити, що кожен свідомий громадянин повинен виконувати свій обов’язок перед державою, він підбурює до антиурядової демонстрації. Це комуніст.