— Дивись, дощ перестав. Може, поїдемо?

— Зараз?

— Ну, на годинку-дві?

— Ой, не знаю. Я так розлінувалася, ще б заснула.

Я й справді була сонна, а до того ж сподівалася, що Роман прийде і ляже коло мене, він часом так робив. Але я почула:

— А я провітрюся. Завтра в мене важкий день.

Він пройшов через мою кімнату, погладив рукою моє волосся. Я всміхнулася й кивнула. Я чула, як він одчиняє шафу в передпокої, де висить його комбінезон. Мені не хотілося вставати, і я уявила собі, що після дощу, напевно, похолоднішало, довелося б натягати штани, светр, куртку. А чи він узяв светр? Нарешті я встаю, йду до кухні й виглядаю з вікна у двір. Мотоцикл ще стоїть на тому місці, де Роман поставив його вранці, вивівши з гаража; машина накрита брезентом, посередині заглибина, в якій зібралася дощова вода. Роман, очевидно, в гаражі, бо двері відчинені, на клямці висить колодка з в’язкою ключів. Я подумала, що він, замість їхати, порпається у своїх «скарбах» або точить ляси з другим власником гаража. Надворі зовсім не холодно, випогодилося, сліпуче світить сонце, його проміння відбивається від мокрих дахів та асфальту, б’є в очі. Я щось зготую на вечерю, потім скупаюся, змию голову і рано ляжу в ліжко. Чекатиму. Він сказав: «На годинку-дві», знаю я цю годинку — повернеться годин за три.

Я ще була в кухні, коли в передпокої пролунав дзвінок.

Хвилинку я міркувала, хто б це міг бути. Мені не хотілося сьогодні приймати гостей, відколи ми маємо телефон, ніхто не приходить, не попередивши. Але відвідувач нетерпеливився, почувся стук у двері.

— Хто там?

— Пошта!

Я відчинила двері. За порогом стояв листоноша, в нього було червоне лице й сиве волосся, на лобі лишився вдавлений пружок від кашкета. Він тихо спитав, сапаючи від утоми:

— Пані Кристина Аксман?

— Так.

— Вам спішний лист.

Я впізнала руку Кшиштофа — великі, чіткі літери, і враз на мене наринули дуже прикрі почуття — страх і злість; ці почуття — на жаль, я збагнула це запізно — т окошились на ні в чому не винному старому чоловікові.

Я не дала йому ані гроша й захряснула двері в нього перед носом. Розірвала конверт: Кшиштоф писав, що завтра над полудень проїжджатиме через наше місто автомашиною (нарешті власним «вартбургом»), сам-один, і зупиниться ненадовго лише для того, щоб подзвонити мені на роботу. В листі було ще кілька речень, які я не визнала за потрібне читати. Я пішла до ванної кімнати, подерла листа на дрібні клаптики, кинула в унітаз і спустила воду. Потік води підхопив обривки паперу й потяг у каналізаційну трубу. Я уявила собі їхній дальший шлях під землею, аж до цілковитого знищення матерії й змісту листа. Я думала про це з особливим задоволенням, неначе почувала, що таким чином очищаюсь від усього, що було між мною і Кшиштофом.