Дивізійний суд у своєму офіційному листі до командування нашого полку, — вів далі полковник, — висловлює переконання, що, власне, йдеться не про що інше, лише про систематичне цькування військових частин, які прибувають із Ціслейтанії до Транслейтанії.

До того ж порівняйте, скільки війська пішло на фронт від нас і скільки від них. Я вам скажу правду — мені чеський солдат миліший, ніж ця мадярська наволоч. Досить хоча б згадати, як під Бєлградом мадяри обстріляли наш другий маршбатальйон, а той, не знаючи, що це по них стріляють мадяри, почав бити по дейчмейстерах ^{142} , які стояли на правому крилі, а дейчмейстери також помилилися і відкрили вогонь по сусідньому боснійському полку. Ото була, скажу вам, ситуація! Я був саме в штабі бригади на обіді. Напередодні мусили ми задовольнитися шинкою і юшкою з консервів, а в цей день ми мали дістати смачний курячий бульйон, ромштекс з рисом і ромові бабки. Напередодні ввечері ми повісили в містечку одного сербського торговця вином, і наші кухарі знайшли в нього в льоху тридцятирічне вино. Можете собі уявити, як ми всі чекали того обіду. Юшку ми вже з’їли, саме беремося за курку, коли нараз чуємо перестрілку, а далі й справжній вогонь. Нашій артилерії й не в голові було, що то наші частини стріляють одна по одній, і вона почала бити по нашій лінії. Один набій упав навіть біля самого штабу нашої бригади. Серби, мабуть, вирішили, що в нас спалахнув бунт, і давай гатити по нас з усіх боків, а потім почали переправлятися через річку. Бригадного генерала викликають до телефону, і командир дивізії зняв страшний галас, що це за свинство діється на бригадній бойовій ділянці. Адже він щойно дістав наказ від штабу армії розпочати атаку на сербські позиції вночі на лівому крилі о другій годині тридцять п’ять хвилин. Ми ж являємо собою резерв і повинні негайно припинити вогонь. Але в такій ситуації і мови не могло бути про «Feuer einstellen»[149]. Бригадна телефонна станція повідомляє, що нікуди не може додзвонитися, їй відповідає лише штаб сімдесят п’ятого полку, який передає, що він саме дістав від сусідньої дивізії наказ: «Ausharren»[150], — але ніяк не може зв’язатися з нашою дивізією, а тому, що серби зайняли висоти двісті дванадцять, двісті двадцять шість, триста двадцять сім, полк просить прислати один батальйон для зв’язку і налагодити телефонну лінію між ним і нашою дивізією. Шукаємо сполучення з дивізією, але зв’язок з дивізією перерваний, бо серби тим часом перетяли обидва наші фланги й замкнули центр у трикутник, де залишилося все: полки, артилерія, обоз з усією автоколоною, склад і польові лазарети. Два дні я не зсідав з коня, а командир дивізії й наш бригадний потрапили в полон. І в усьому були винні мадяри зі своєю стріляниною по нашому другому маршовому батальйону. Ясно, вони все намагалися звернути на наш полк. — Полковник плюнув. — Ви самі тепер, пане надпоручнику, переконалися, як майстерно вони використали вашу пригоду в Кіраль-Гіді.