Отже, це ваш батальйон? — звернувся він до капітана Сагнера, розглядаючи заспані обличчя вояків, з яких дехто не міг утриматися і, вирваний зі сну, позіхав на свіжому нічному повітрі. — Це, пане капітане, батальйон роззяв. Солдати вже о дев’ятій мусять спати.

Генерал зупинився перед одинадцятою ротою, де на лівому фланзі стояв Швейк і позіхав так, немов збирався проковтнути весь світ. При цьому він манірно прикривав рукою рот, і з-під руки долинало таке мукання, що надпоручник Лукаш тремтів, як би генерал не звернув на це уваги. Йому спало на думку, що Швейк позіхає навмисне.

А генерал, немовби відгадавши побоювання Лукаша, обернувся до Швейка і підійшов до нього:

— Bohm oder Deutscher?[251]

— Bohm, melde gehorsam, Herr Generalmajor[252].

— Добже, — сказав генерал, що був поляком і вмів трохи по-чеському. — Ти ревеш, як корова до сіна. Мовчи, заткни пельку, не мукай. Ти був у сортирі?

— Ще не був, насмілюсь доповісти, пане генерал-майоре.

— Чому ж ти не пішов з іншими менжами?[253]

— Насмілюсь доповісти, пане генерал-майоре, на маневрах біля Пісека пан полковник Вахтль казав нам, коли солдати під час відпочинку побігли в жито, що солдат повинен думати не тільки про сортир, а й про геройські вчинки. А врешті, насмілюсь доповісти, що б ми, власне, там робили? Нам нема чого з себе видушувати. Згідно з маршрутом, ми повинні були вже на кількох станціях одержати вечерю — і нічого не одержали. З порожнім шлунком у вбиральню не пхайся.

Швейк, пояснюючи простими словами пану генералові загальну ситуацію, дивився на нього так довірливо, що генерал відчув потребу всіляко допомогти їм. Коли вже дається наказ іти у відхідок організованим строєм, то цей наказ повинен бути також і внутрішньо, фізіологічно обгрунтований.

— Пошліть їх спати до вагонів, — наказав генерал капітанові Сагнеру. — Як могло статися, що вони не дістали вечері? Всі ешелони, які проїжджають цією станцією, повинні діставати вечерю. Тут харчувальний пункт. Інакше не може бути, бо є певний план.

Генерал промовив це дуже впевнено, і це означало: оскільки вже одинадцята година ночі, а вечеря мала бути о шостій годині, як він уже раніше зазначив, то не лишається нічого іншого, як затримати поїзд на всю ніч і ще на день, аж до шостої години вечора, щоб люди дістали гуляш із картоплею.

— Немає нічого гіршого, — сказав генерал надзвичайно серйозно, — як, транспортуючи війська, забувати про їхнє харчування. Мій обов’язок — з’ясувати в канцелярії вокзальної комендатури, як це, власне, могло статися. Бо, панове, іноді винні тут і самі командири ешелонів. При ревізії станції Суботіште на південнобоснійській лінії я встановив, що шість ешелонів не дістали вечері, бо командири ешелонів забули вчасно потурбуватися про це. Шість разів на станції варили гуляш із картоплею, але ніхто його не вимагав. І цей гуляш виливали на одну купу. Це, панове, була гора картоплі з гуляшем, а на три станції далі солдати з ешелонів, які проїхали повз купу гуляшу, жебрали на вокзалі шматок хліба. Тут, як бачите, була винна не військова адміністрація! — Генерал рвучко махнув рукою. — Командири ешелонів не виконали своїх обов’язків! Ходімо до канцелярії!