Уранці попливли за вікнами голі, прибиті спекою поля. На них ламко похитувалися рідкі стеблинки пшениці. До вагона заносило паровозну кіптяву; коли вітер змінювався, пахло терпкою гіркотою землі, що перетворювалась на порох.

За Роздільною побачили вдалині високу хмару диму. Чорні клубки похило здіймалися в небо, схожі на хижо вигнуте членисте тіло лубочного дракона.

— Посуха, — зітхнув хлопець у будьонівці. — Хліба горять.

— То бандити, — вглядаючись удалину, заперечив комбідівець. — Сукчарку підпалили. Косогір бачиш? Сукчарка саме за ним. Гуляють лайдаки. Прикінчить їх коли-небудь Радянська влада?..

На якусь мить втративши контроль над собою, Олексій мимоволі поглянув на Галину і відразу ж одвів очі, наткнувшись на її бистрий, похмуро напружений погляд.

Уночі вона, мабуть, не спала. Щоки позападали, жовтувата тінь лягла під очима. Обличчя її попаганіло від утоми, міцно стиснутий рот надавав йому твердого вичікувального виразу. Зараз вона зовсім була не схожа на ту свавільно примхливу дівчину, яка вчора розмовляла з Шаворським. І Олексій уже не подумав про неї: «Дивна». Тепер він розумів: це ворог…

Йому вже доводилося зустрічати таких дівчат. Він пригадав, як півтора року тому Херсонська повітова ЧК розгромила врангелівське підпілля в Олешках — невеликому придніпровському місті. Серед змовників була дівчина, яка чимось нагадувала Галину: така ж нервова, з красивим обличчям, колишня гімназистка. Батько її був дрібним поштовим чиновником. Наляканий революцією, він тихенько відсиджувався в своєму кутку, мріючи лише якось пережити тяжкі часи. А дочка його різала наш зв'язок, переховувала в себе врангелівських шпигунів і готувала вибух у штабі нашої армії, що стояла тоді в Олешках. Коли виконували вирок військового трибуналу, вона, розірвавши на собі плаття, істерично викрикувала прокляття «червонолапотним мужикам».

Старий чекіст Лосєв, більшовик, який половину життя просидів у царських тюрмах, казав потім Олексієві:

— Дивна річ, ніяк не збагну! Папаші копійчане жалування одержували, все життя троячки в куховарок стріляли, а, дивись, дочки в контрреволюцію полізли! Що вони захищають? Гадаєш, своє міщанське щастячко, що перепало їм колись? Ні-ні, кожна уявляє себе Шарлоттою Корде! Романтика навпаки, хай вони пропадуть! І знаєш, це рубець, який не розгладиться!..

Такою, певно, була й Галина. Ким же вона уявляє себе? Борцем за справедливість? Месницею за розстріляного батька?..

А врешті, яке це має значення! Ворог — і думати більше ні про що! Так навіть легше. Коли б вона була просто навіженою гімназисткою, все було б набагато складніше. Життя часто переучувало таких, грубо, але напевно вправляло їм мозок. Проте були й затяті, невиправні… І от саме впертий, затверділий вираз підмітив Олексій в обличчі Галини. Що ж, з ворогом — по-ворожому! Це значно простіше, ніж томливий сумнів: а що коли ще не все втрачено, що коли ще можна повернути, врятувати людину? Ні так ні — із цим питанням усе!..