Ми поїли і лягли подрімати години дві перед експедицією. Я тільки дивувався, коли Умслопогас повалився на підлогу й одразу ж заснув глибоким сном. Не знаю, як інші, але я не міг спати. Зазвичай у таких випадках, хоча мені прикро в цьому зізнаватися, я відчував завжди певний страх. Але тепер я спокійно обмірковував наш задум, який мені зовсім не подобався. Нас було тридцятеро, більшість наших людей не вміла стріляти, а ми готувалися битися з сотнями хоробрих, лютих і найжахливіших дикунів Африки, захищених кам’яною стіною. По суті, це було божевілля, особливо через те, що ми мали зайняти свої позиції, не привертаючи уваги вартових. Яка-небудь випадковість, звук розрядженої рушниці, — і ми пропали, бо тоді весь табір схопиться на ноги, а всі наші надії ґрунтувалися на несподіванці.

Ліжко, на якому я лежав, вдаючись до таких сумних роздумів, стояло поблизу відчиненого вікна, що виходило на веранду. Раптом я почув дивний стогін і плач. Спочатку я не міг зрозуміти, що це таке, але, зрештою, встав, вистромив голову у вікно й озирнувся. Я побачив на веранді людську постать, яка стояла навколішки, била себе в груди і ридала. Це був Альфонс. Не розібравши слів, я гукнув його і запитав, що з ним відбувається.

— Ой, добродію, — зітхнув він, — я молюся за душі тих, яких я маю вбити сьогодні вночі!

— Але я хотів би, — заперечив я, — щоб ви молилися трошки тихше!

Альфонс пішов, і все стихло. Минув якийсь час. Нарешті містер Мекензі пошепки покликав мене у вікно.

— Третя година, — сказав він, — за півгодини ми вирушаємо!

Я попросив його зайти до мене. Він увійшов. Я був готовий розреготатися, побачивши місіонера, що з’явився до мене в повному озброєнні, але сміятися було ніяково.

На ньому був широкий одяг священика, пояс і крислатий капелюх, який він, за його словами, цінував за його темний колір. Він спирався на велику гвинтівку, яку тримав у руці; за гумовим поясом, який зазвичай носять англійські хлопчики, був засунутий величезний, з роговою ручкою, розрізний ніж і десятизарядний револьвер.

— Друже мій, — сказав він, — помітивши, що я здивовано втупився на пояс, — ви дивитеся на мій ніж? Гадаю, він буде доречним, бо зроблений із чудової сталі, я вбив ним кількох свиней! У цей час всі інші встали й уже збиралися.

Я одягнув легкий жакет на сталеву сорочку, щоб мати під рукою, в кишені, патрони, і пристебнув револьвера. Гуд зробив те саме. Але сер Генрі нічого не надів, окрім сталевої сорочки і пари м’яких черевиків, так що ноги в нього були від колін голими. Револьвер висів на ремені, яким він підперезав кольчугу. Тим часом Умслопогас зібрав усіх наших людей під великим деревом і оглядав їхнє озброєння. В останню хвилину ми дещо змінили. Двоє з тих, що озброєні рушницями, не вміли стріляти, але чудово володіли списом; ми забрали в них гвинтівки, дали щити і довгі списи, і наказали приєднатися до Куртіса, Умслопогаса й аскарі. Ми розуміли, що троє людей, якими б сильними вони не були, не впораються!