— Але, добродію, я не можу нічого вдіяти, — відповів він, — мені холодно!

Це було складно, але, на щастя, я швидко зарадив справі. У моїй кишені знайшовся маленький шматочок грубої ганчірочки, якою я чистив рушницю.

— Візьміть її в рота, — прошепотів я, віддаючи йому ганчірку, — якщо я почую ще звук, ви — загинули!

Я знав, що ганчірка заглушить ці звуки. Альфонс покірно скорився мені і йшов далі тихо.

Ми знову поповзли. Залишилося близько п’ятдесяти ярдів до краалю. Між нами залишався зарослий кущами мімоз і сухим чагарником простір. Ми сховалися в кущах. Почало світати. Зірки зблідли, і схід зарожевів. Ми чітко бачили контури краалю і легкий відблиск згасаючих багать у таборі мазаїв. Ми зупинилися і прислухалися, знаючи, що вартовий близько. Він з’явився, високий, ставний, і ліниво походжав за п’ять кроків від зарослого чагарником входу. Ми сподівалися вбити його сонного, але він і не думав спати. Якщо нам не вдасться вбити його, прибрати без звуку, тихо, без стогону — ми пропали! Ми сховалися і продовжували спостерігати за ним. Умслопогас, який був попереду мене, озирнувся, дав мені знак, і наступної секунди я побачив, що він ліг на живіт і поповз, як змія, вичікуючи момент, коли вартовий відвернеться. Вартовий безтурботно замугикав пісню. Умслопогас проповз непомічений, дістався до кущів мімози і чекав. Вартовий ходив туди-сюди, потім обернувся і глянув на стіну. Умслопогас прослизнув ближче, ховаючись за кущами, не відводячи очей з воїна. Вартовий дивився на стежку між кущами, і, здавалося, щось здивувало його. Він зробив кілька кроків уперед, зупинився, позіхнув, узяв маленький камінь і кинув його в кущі. Камінь пролетів над головою Умслопогаса, не зачепивши його кольчуги. Якби він зачепив її, то звук неодмінно виказав би нас. На щастя, сорочка була зроблена з темної сталі і не блищала. Пересвідчившись, що в кущах нічого немає, воїн зіперся на свого списа і ліниво дивився на кущі. Він стояв так замислено хвилини три, а ми лежали, побоюючись і щохвилини очікуючи викриття через якусь випадковість. Я знову почув, як вицокували зуби Альфонса навіть через ганчірку, обернувся до нього і зробив люте обличчя. Нарешті, тортури скінчилися. Вартовий глянув на схід, мабуть, задоволений, що наближається зміна, і заходився потирати руки і ходити туди-сюди, щоб зігрітися.

Тієї самої хвилини, коли він обернувся, довга чорна змія ковзнула в найближчий чагарник, повз який мав пройти дикун. Вартовий повернувся, рушив повз кущі, не підозрюючи про небезпеку. Якби він глянув униз, він, можливо, уникнув би її. Умслопогас піднявся і з занесеною рукою пішов його слідами. Як тільки воїн обернувся, зулус стрибнув. Ми побачили, як його довгі руки вчепилися в горлянку ворогові. Потім два темні тіла конвульсивно сплелися, голова мазая відкинулася назад, ми чули, як він захрипів і впав на землю, дриґаючи кінцівками. Зулус пустив у хід усю свою силу і зламав шию дикунові. На хвилину він придавив коліном груди своєї жертви, все ще стискаючи йому горло, поки не переконався, що воїн мертвий. Тоді він устав, кивнув нам, щоб ми йшли вперед, і ми рушили рачки, як мавпи. Діставшись до краалю, ми помітили, що мазаї загородили вхід, притягнувши сюди чотири чи п’ять кущів мімози, — безперечно, остерігаючись нападу. Тут ми розділилися. Мекензі зі своїм загоном поповз у тіні стіни ліворуч, сер Генрі й Умслопогас зайняли місця обабіч тернової загородки, а двоє людей, озброєних списами, і два аскарі залягли прямо проти входу. Я поповз зі своїми людьми праворуч краалю, довжина якого була близько п’ятдесяти кроків. За кілька хвилин я зупинився і розмістив людей неподалік один від одного, не відпускаючи від себе Альфонса. Тут я подивився за стіну всередину краалю. Уже зовсім розвидніло, і перше, що мені впало в очі, був білий віслючок, а за ним бліде обличчя маленької Флосі, яка сиділа за десять кроків від стіни. Кругом неї спали воїни. Скрізь у краалі виднілися залишки багать, коло яких спали мазаї. Один із них устав, позіхнув, подивився на схід і знову ліг. Я вирішив почекати ще п’ять хвилин.