Гуд сказав, що всі події здаються йому якимось кошмаром. Коли ми поснідали, двері відчинилися й увійшла Флосі, бліда, змучена, але неушкоджена. Вона поцілувала нас усіх і подякувала. Я привітав її з винахідливістю і сміливістю, яку вона виявила, вбивши дикуна заради порятунку свого життя.

— О, не говоріть, не згадуйте! — вимовила вона і зайшлася в істеричному плачі. — Я ніколи не забуду його обличчя, коли він обернувся до мене, ніколи! Я не можу!

Я порадив їй піти і заснути. Вона послухалася і ввечері прокинулася бадьора й свіжа. Мене вразило, що дівчинка, яка володіла собою і стріляла в дикуна, тепер не могла навіть згадувати про це. Втім, це притаманне її статі!

Бідолашна Флосі! Гадаю, її нерви довго не заспокояться після жахливої ночі, проведеної в таборі дикунів. Згодом вона розповідала мені, що це було жахливо, нестерпно сидіти цієї нескінченної ночі, не знаючи, як, яким чином спробують урятувати її! Вона додала, що, знаючи нашу нечисленність, не насмілювалася чекати цього, тим паче, що мазаї не спускали з неї очей; більшість із них не бачила ніколи білих людей, вони торсали її за руки, за волосся своїми брудними лапами. Вона вирішила, якщо допомога не з’явиться, з першим промінням сонця вбити себе. Нянька чула слова лігоніні, що їх замучать до смерті, якщо до схід сонця ніхто з білих людей не з’явиться замінити її. Важко було дитині зважитися на це, але я не сумніваюся, що в неї вистачило б мужності застрелитися. Вона була в тому віці, коли англійські дівчатка ходять до школи і думають про десерт. Це дике дитя, ця дикунка виявила більше мужності, розуму і сили волі, ніж будь-яка доросла жінка, вихована в неробстві і розкошах.

Потім ми лягли спати і проспали до обіду. По обіді ми всі разом, з усіма мешканцями місії — чоловіками, жінками, хлопцями, дітьми — пішли до місця побоїща, щоб поховати наших убитих і кинути трупи дикунів у хвилі річки Тани, що протікає за п’ятдесят ярдів від краалю.

В урочистому мовчанні поховали ми наших мертвих. Гуда вибрали прочитати поховальну молитву (за відсутністю місіонера, вимушеного лежати), завдяки дзвінкому голосу і виразній манері читання. Це були гнітючі хвилини, але, за словами Гуда, було б ще гірше, якби нам довелося ховати самих себе!

Далі ми заходилися навантажувати трупами мазаїв воза, запряженого биками, зібравши спочатку всі списи, щити та іншу зброю. П’ять разів навантажували ми воза і кидали трупи в річку. Вочевидь, небагато дикунів встигли втекти. Крокодилам випала багата вечеря цієї ночі! В одному з трупів ми впізнали вартового з верхнього кінця краалю. Я запитав Гуда, як йому вдалося вбити його. Він розповів мені, що повз за ним за прикладом Умслопогаса і вдарив мечем. Той відчайдушно застогнав, але, на щастя, ніхто не почув цих стогонів. За словами Гуда, вбивати людей — жахлива річ, і огидніше за все — це обдумане, холоднокровне вбивство. Останнім трупом, кинутим нами у хвилі Тани, закінчили ми інцидент нашого нападу на табір мазаїв. Щити, списи, всю зброю ми узяли із собою, у місію. Не можу не пригадати одного випадку при тому. Повертаючись додому, ми проходили повз дупло, де ховався Альфонс сьогодні вранці. Маленький чоловічок був присутній під час поховання вбитих і мав вигляд зовсім не такий, як тоді, коли мазаї билися з нами. Для кожного трупа він знаходив який-небудь дотеп або насмішку. Він був веселий, спритний, плескав у долоні, співав, коли течія річки відносила трупи воїнів за сотні миль. Коротше кажучи, я подумав, що йому треба дати урок і запропонував судити його військовим судом за ганебну поведінку вранці.