— Я бачу, хлопці, ви добираєтеся до м’яса, і нам треба забиратися звідси! — тихо сказав Гуд. Ми не стали зволікали, відв’язали і зіштовхнули човна, навколо якого сотнями метушилися жахливі тварини, і попрямували До середини річки, залишивши позад недоїдений обід і масу чудовисьок, що вищали і казилися, відчуваючи себе повними господарями жахливого берега.

— Це й є тутешні дияволи! — сказав Умслопогас з таким виглядом, неначе розв’язав нарешті задачу, і я був готовий погодитися.

Зауваження Умслопогаса були схожі на удари його сокири — завжди влучні.

— Що тепер робити? — запитав сер Генрі.

— Гадаю, плисти! — відповів я, і ми продовжили подорож.

Увесь день і вечір ми пливли в темряві, ледве розрізняючи, коли кінчався день і починалася ніч, поки Гуд не вказав нам на зірку, що з’явилася праворуч від нас, за якою ми спостерігали з великим інтересом. Раптом зірка зникла, знову запанував морок, і знайомий гуркітливий звук води донісся до нас.

— Знову під землею! — сказав я і, зітхнувши, запалив ліхтар.

Так, не було сумніву, над нами знову здіймалося склепіння тунелю. Знову почалася і потягнулася довга ніч, сповнена небезпек і жаху. Описувати всі наші страхи не варто. Скажу тільки, що близько опівночі ми наштовхнулися на мілину, сяк-так обійшли її і попливли далі.

Так ішлося до третьої години ночі. Сер Генрі, Гуд і Альфонс спали, Умслопогас сидів на веслах, я правив стерном, аж раптом помітив, що стіни тунелю ніби розсунулися. Потім я почув вигуки Умслопогаса і звук гілок дерева, що ламаються, неначе човен протискувався крізь кущі та чагарники. Наступного моменту свіже, цілюще повітря війнуло мені в обличчя, і я відчув, що ми вибралися з тунелю і пливли звичайною водою. Я зрозумів це, але не бачив нічого, бо темрява була непроникна, як інколи буває перед світанком. Я був щасливий, що ми залишили за собою жахливу річку. Я сидів, вдихав свіже нічне повітря і терпляче чекав світанку.

Розділ XI ПОХМУРЕ МІСТО

Розділ XI

ПОХМУРЕ МІСТО

Близько години сидів я мовчки й чекав світанку. Умслопогас ліг спати. Нарешті схід заяснів, і туман підіймався з поверхні води назустріч уранішньому сонцю. Яскраво-червона смужка розгорялася на сході. Настав ранок.

Я не міг намилуватися дивним синім небом. Вода ще була оповита туманом, але поволі сонце його розтопило, і я побачив, що наш човен пливе голубою водою. За вісім або десять миль позаду залишилася купа скель, що утворили собою неначе стіну озера, і я побачив, що через цей отвір у скелях підземний потік пробив собі дорогу. Пізніше я переконався в цьому, і те, що наш човен щасливо вибрався з тунелю, можна пояснити незвичайною силою течії таємничої річки. Тепер ми з Умслопогасом, який прокинувся, спрямували човен в інший бік. Помітивши якийсь предмет на воді, Умслопогас привернув мою увагу і кількома ударами весла пригнав човен до того місця, де плив предмет — то був труп людини. Можна уявити собі весь мій жах, коли я впізнав у цих спотворених рисах його обличчя — кого б ви думали? Нашого бідолашного слугу ваквафі, який два дні тому потонув, пливучи за лебедем. Це було жахливо! Я гадав, що ми залишили його позаду себе, а тим часом він плив за нами і разом із нами вибрався з підземної річки. Його вигляд відлякував, бо на ньому були опіки, одна рука скорчена, волосся обпалене. Обличчя роздулося, на ньому відбився трагічний вираз відчаю, який я бачив останніми хвилинами його боротьби з течією. Це вельми пригнітило мене, і я відчув задоволення, коли труп зненацька без жодної видимої причини занурився у воду, неначе виконавши своє призначення. Справжня причина, поза сумнівом, була та, що гази, які наповнювали труп, знайшли вільний вихід, і тіло затонуло. Тільки бульбашки, та кілька кіл пішли водою в тому місці, де знайшов собі вічний спокій наш бідолаха слуга. Умслопогас замислено спостерігав за трупом.