— Навіщо він плив за нами? — запитав він. — Це не провіщає добро тобі і мені, Макумазане!..

Я сердито обернувся до нього. Терпіти не можу цих безглуздих прикмет і ненавиджу людей, які носяться з передчуттями і розповідають свої віщі сни.

У цей час прокинулася решта наших супутників і надзвичайно зраділа, що ми вибралися з жахливої річки і пливемо під ясним небом. Почалися балачки, міркування, і закінчили ми тим, що схотіли їсти. З усієї нашої провізії жадібні краби залишили нам тільки кілька шматків дичини, і ми вирішили пристати до берега. Але виникло нове ускладнення. Ми не знали, де був берег, бо нічого не бачили перед собою, окрім широкого простору синюватої води. Помітивши, що птахи, котрі ширяли над водою, прямували ліворуч, ми вирішили, що вони летять до берега, і попливли туди. Подув попутний вітер, ми влаштували з ковдри вітрило, і човен весело понісся вперед. Зробивши це, ми знищили залишки нашої провізії, запили озерною водою і закурили люльки.

Минуло близько години. Гуд, який дивився в підзорну трубу, раптом оголосив, що бачить землю, і вказав на зміну кольору води, котра означала, що ми наближаємося до гирла річки. Невдовзі ми побачили великий золотий купол, що виднівся вдалині в тумані, і поки здивовано витріщалися на нього, Гуд повідомив, що маленький вітрильник іде нам назустріч. Ми ледве могли повірити цій дивній звістці, поки не переконалися на власні очі.

Отже, мешканці цієї країни й озера мають уявлення про вітрильні човни і знайомі з певними елементами цивілізації! За кілька хвилин ми ясно побачили, що човен прямує до нас. За десять хвилин він уже був за сотню ярдів від нас. Це був маленький човен, зроблений з дощок, на європейський зразок, із широким вітрилом. Нашу увага привернули, звичайно, пасажири човна. Їх були двоє: чоловік і жінка, майже такі білі, як і ми. Ми перезирнулися, вважаючи, що помиляємося. Ні, ми чітко бачили їх тепер. Вони не були красиві, але, поза сумнівом, належали до білої раси, як іспанці або італійці. Отже, випадково і несподівано ми відкрили і знайшли білих людей! Я був готовий кричати від радощів, ми потискали один одному руки і вітали з несподіваним успіхом нашого задуму. Все життя до мене доходили чутки про білу расу, що живе посеред країни, і тепер я бачив їх на власні очі! Справді, як сказав сер Генрі, старий римлянин мав рацію, кажучи: “Ex Afrika semper aliquid novi”, що означає “В Африці завжди можна знайти новини”.

Чоловік у човні був міцної, хоча й не витонченої статури, мав чорне волосся, орлині риси і розумне обличчя. Він був одягнений у темне вбрання, щось на зразок фланелевої сорочки без рукавів, і в штани з такої самої тканини. Руки і ноги були голі. На правій руці і лівій нозі були надіті кільця з якогось металу, схожого на золото. У жінки було ніжне, сором’язливе обличчя, великі очі і темне хвилясте волосся. Її одяг із такого самого матеріалу, як у чоловіка, і складався з полотняної спідниці (це ми розгледіли потім), до колін, і простого довгого шматка тканини, який складками облягав усе тіло жінки і був перекинутий через ліве плече, так що його кінець звішувався наперед, залишаючи руку і частину грудей голими. Гуд, у якого до цього гострі очі, захоплювався її вбранням. Насправді це було просто й ефектно.