Довго, до глибокої ночі, сиділи ми, з тяжким серцем радячись між собою. Розмірено крокували вартові туди-сюди, похмуро, насуплено, приходили і йшли озброєні начальники різних батальйонів.

Нарешті я ліг, але не міг спати, думаючи про завтрашній день. Хто міг сказати, що принесе нам ранок? Зізнаюся, я боявся. Запитувати майбутнє — цього вічного сфінкса — марно! Нарешті я дещо заспокоївся і надав Провидінню вирішувати загадку завтрашнього дня.

Зійшло сонце. Табори прокинулися з шумом та гуркотом і готувалися до битви.

Це було прекрасне видовище, і старий Умслопогас, спираючись на свою сокиру, захоплено його спостерігав.

— Ніколи не бачив я нічого подібного, Макумазане! — сказав він. — Битви мого народу — це дитяча гра порівняно з цим! Як ти гадаєш, скоро почнеться бій?

— Так, — відповів я сумно, — це буде бій на життя і на смерть. Тішся, Дятле, ще раз ти можеш пролити кров!

Час минав, та атаки не було. Люди поснідали і чекали. Близько полудня, тільки-но всі встигли пообідати, — на нашу думку, з повним шлунком веселіше битися, з боку ворожого табору пролунав громовий крик: “Зорайя, Зорайя!” Я взяв підзорну трубку і ясно розрізнив постать Цариці Ночі, яка об’їжджала на коні ряди батальйонів. Поки вона поволі їхала, довкола розкочувалися громові крики, немов гуркіт бурхливого океану. Земля і повітря стрясалися від цих криків.

Здогадавшись, що це прелюдія до битви, ми приготувалися і чекали. Раптом два загони кавалерії попрямували до маленького струмка, спочатку тихо, потім все швидше. Я одержав наказ від сера Генрі, який боявся, що стрімкий натиск кавалерії може відразу вдарити в нашу піхоту, вислати п’ять тисяч людей назустріч кавалерії, коли вона з’явиться на підвищенні пагорба, за сто ярдів від нас.

Я виконав наказ.

П’ятитисячний загін вершників, вишикувавшись клином, понісся галоном на вершину пагорба. Раптом загін повернув праворуч, розвернувся і, перш ніж вороги схаменулися, вдарив у кавалерію зі страшним шумом, схожим на обвал крижаних глиб, і врізався в її середину. Марно відбивалися вороги, прагнучи оточити загін кільцем і захистити центральні сили війська.

Слава Богу! З гучним криком наші рубали праворуч і ліворуч, поки серед іржання коней, блиску мечів і переможних криків наших військ ворожий загін не обернувся і галопом не подався назад, рятуючи своє життя. Усе це сталося за якихось десять хвилин. Потім мої люди повернулися, втративши півтисячі воїнів, — мало, звичайно, беручи до уваги стрімкість атаки. В цей час щільні маси ворожого лівого флангу, що складався, головним чином, з горців, переправилися через струмок і з диким криком. — “Наста! Зорайя!” — блискаючи мечами і щитами, кинулися на нас.