Я повторив йому слова Альфонса.

Куртіс зблід, як смерть, і підборіддя його затремтіло.

— Удосвіта! — пробурмотів він. — Тепер ще тільки захід сонця. Світає о четвертій годині, а ми пішли за сотню миль від Мілозиса. Що робити?

Мене осяяла раптова думка.

— Ваш кінь не втомився? — запитав я.

— Ні, я недавно сів на нього, коли першого коня вбили піді мною!

— Мій теж. Злізьте з коня, хай Умслопогас сяде на нього! Він чудово їздить верхи. Ми маємо бути в Мілозисі до світанку, а якщо не будемо, ну добре, спробуємо! Ні, ні, вам не можна кидати битви! Побачать, що ви поїхали, і це вирішить долю битви! Перемогу ще не здобуто. Залиштеся тут!

Він одразу ж зліз із коня, й Умслопогас скочив у сідло.

— Прощавайте! — сказав я. — Пошліть тисячу вершників за нами, через годину, якщо буде можливо! Стривайте, відправте когось із ваших генералів на лівий фланг, щоб прийняти командування військом і пояснити людям мою відсутність!

— Ви зробите все можливе, щоб урятувати її, Квотермейне? — запитав Куртіс пригнічено.

— Так, будьте певні. З Богом!

Він кинув останній погляд на нас і, супроводжуваний штабом, галопом помчав уперед, до війська.

Ми з Умслопогасом залишили поле битви і, як стріли, пущені з лука, полетіли рівниною і за кілька хвилин були вже далеко від видовища вбивств і запаху крові. Шум битви, крики, ревище долітали до нас, як звуки віддаленої бурі.

Розділ XXI УПЕРЕД! УПЕРЕД!

Розділ XXI

УПЕРЕД! УПЕРЕД!