Врешті видихнула, взялась за сумки — поволоклась у вагон, ой вік би його не бачити! Вагон був напівпустий — сиділи оті огрядні жіночки, якась група старших чоловіків грала начебто в карти. Аня запримітила поодаль цілу вільну секцію і посунула, згорбившись, туди.

Тут-бо важка валіза й вислизнула з її рук. Вона ледь не скрикнула… аж раптом валізу ту ледь не коло самої землі спіймали чоловічі руки. Аня похитнулась і вхопилась за сидіння вільною рукою.

Це був хлопчина, може, трохи старший за неї, в сорочці, блакитній тільняшці під нею, вельветових штанях. Він теж був русявий, трохи темніший за Аню, очі блакитні, погляд приязний, добродушний, сам весело всміхається. Як на Аню — симпатичний навіть.

— Ой, дякую… — розгублено вивела вона (боже, який сором!). — Та що ж це?.. — крутнула роздратовано головою.

— З ким не трапляється… — ще більш приязно всміхнувся він, од чого Ані навіть трохи полегшало. — Приземляйтесь, — вказав на вільне місце навпроти себе.

І, навіть не спитавши дозволу, заштовхав її валізу між сидінь.

Вона знов нерішуче роззирнулась по вагону, а потім все ж всілась навпроти нього. Подумала про себе — цей наче чіплятись не буде, а там хтозна… Все ж несвідомим рухом оправила суконьку перед тим, як сісти.

— Ви чи здалеку? — знов ніяково всміхнувся хлопець. — Так навантажились…

— Та… — вона знизала плечима, дивлячись у вікно. — Додому їду… З навчання.

— А чи так рано вивчились вже?

— Що? — Аня зиркнула на нього, не розуміючи, а тоді махнула рукою: — А, ні… на вихідний лишень. Ну… я перший рік навчаюсь. Вдома ще не була з літа.

Він її обережно перебив:

— Скучили?

Вона сумно кивнула головою, і на чоло опали русяві кучері.

— Скучила.

Помовчали трохи, слухаючи гуркіт коліс та глухий скрип вагону — за вікном проносились ті ж самі скошені поля, безіменні полустанки, віддалені села в передвечірній імлі.

Він подав їй п’ятірню:

— Стас. Можна Стасик, мене так всі називають, — розвів руками, немов вибачаючись. — Ви ж не здалеку, значить? Місцеві?

Вона потисла йому руку, відзначивши про себе мимохіть, що їй якось незвично приємно з ним, затишно… Наче вдома?

— Аня. Анюта — ось як мене всі називають, але я тоді страшно лютую — майте на увазі.