— А нащо ж признались?

— Та, все одно…

— Я зрозумів. От вже ці дражнилки. То ви звідки? Чи… то таємниця?

— Та з Підлипного, яка таємниця? А ви?

— З Бахмача. Але їду не туди.

— А куди?

— А здогадайтесь!

— М… Що, в Підлипне теж? — вона здивовано вирячилась на нього.

— Ні, насправді ближче, в Халімоново, але вийдемо, виходить, разом. Хоч пожитки ваші донесу.

— Так вам ого ще куди теліпати!

— Ну, а що ж вдієш? Туди потяги не доходять. Полем пішки хіба…

— Правда.

Ще помовчали з хвилю.

— Я насправді вас добре розумію, — заговорив хлопець. — Я сам не навчався, правда, після школи… одразу в армію, в учебку, а звідти в Афганістан. Отаке.

Аня спинила на ньому розгублений погляд.

— Ви там… — мовила несміливо. — Тобто… — запнулась. — І їдете додому?

— Що? — здавалось, він не зрозумів. — А, ні… Я ще на початку липня на дембель вийшов, ну — вернувся, словом. Оце тиняюсь тепер, як неприкаяний. В Халімоново товариш мій живе. Ваня Шеремет, не знаєте такого?

— Та… То ж далеко, — протягла вона, немов виправдовуючись.

— І справді, — погодився він. — Оце катаюсь не скільки по ділу, а так… Аж не віриться, що вже вдома. Не навтішаюсь ніяк.

— Мабуть… — почала вона якось ніяково. — Мабуть, там ви дуже скучали. Це ж так далеко.