Озеро зникло, його береги відступили на двадцять миль від червоних скель, а його води стали солонуватими, мілкими й перегрітими сонцем.
Ксаї прийшов на місце, де стояв храм Ваала, не впізнавши його, аж поки побачив розколину в червоній скелі, крізь яку увійшов до печери Астарти.
Він розташувався біля басейну, розіклав невеличке вогнище й, сидячи біля нього, щось мурмотів сам до себе за звичкою старих людей. Коли його спогади пройшли маршем перед ним, вони здалися йому грандіозними й величними, і йому захотілося зупинити і зберегти їх.
Він підняв свій пояс, до якого були прив’язані маленькі баночки з рогу, наповнені барвниками й заткнуті дерев’яними корками, й пішов до стіни, що була у глибині печери.
Він накреслив вуглиною обриси постаті на найрівнішому місці стіни, працюючи повільно й старанно, з великою любов’ю.
Потім змішав барвники й почав малювати горде, схоже на бога обличчя людини з білою шкірою, червоно-золотистою бородою й величною ознакою мужності. Коли він працював, то здавалося, що примарні голоси перешіптуються десь глибоко в скелі, у скарбниці царя.
– Гаю, я дуже змерз. Зроби мені послугу, старий друже. Доведи свою дружбу, як передбачив оракул.
– Я не можу, Ланноне, я не можу.
– Мені холодно й боляче, Гаю. Якщо ти любиш мене, ти це зробиш.
– Я люблю тебе.
– Лети для мене, Сонячний Пташе.
Коли старий чоловік працював, вітер свистів і зітхав у скелях, і його зітхання було таким, яким міг зітхати чоловік, що втратив свою любов і свою батьківщину, відмовився від своїх богів і подарував прощення другові. Він міг так зітхати й тоді, коли брав меч, ще забризканий кров’ю друга, твердо закріплював рукоять у щілину в кам’яній підлозі, притуляв гостряк собі до ребер і падав на нього.
Замість епілогу
Замість епілогу