— Боже на небесах, — підвів ночі Прокоп. — Ти пануєш над силою моря, коли підіймаються хвилі, Ти їх втихомирюєш. Ти стиснув Рагава, як трупа, і сильним раменом Своїм розпорошив Своїх ворогів[227]. Зроби, щоб і сьогодні з цього поля переможеною зійшла вража сила. До бою, браття. Починайте в ім’я Боже.

— Уперед! — заревів Ян Блег з Тєшниці, виїжджаючи танцюючим конем перед фронт війська. — Уперед, браття!

— Уперед, Божі воїни! — махнув буздуганом Зигмунт з Вранова, даючи знак підняти перед загоном дароносицю. — Починаємо!

— Почи-и-ина-а-аємо! — передавали по лінії сотники. — Почи-и-ина-а-аємо!…Чи-и-ина-а-аємо! …Чи-и-ина-а-аєм…

Маса таборитської піхоти здригнулася, забряжчала латами й зброєю, ніби дракон лускою. І немов величезний дракон рушила вперед. Формація, що налічувала чотири тисячі чоловік, шириною по фронту в півтори тисячі, а глибиною на двісті п’ятдесят кроків, ішла прямо на зібране перед Нисою шльонське військо. Гуркотіли вмішані в лави вози.

Рейневан, який за взірцем Шарлея виліз, щоб краще бачити, на грушу на межі, видивлявся, але знайти єпископа Конрада серед сілезців не зумів. Він бачив тільки червоно-золоту єпископську корогву. Упізнав прапор Пути з Частоловиць і самого Путу, який клусував перед лавами лицарів і стримував їх від безладної атаки. Бачив численний загін йоаннітів, серед яких мав бути Рупрехт, любінський князь, який був, як-не-як, великим пріором ордену. Він помітив знаки і барви Людвіга, князя в Олаві і Нємчі. Помітив — і скреготнув зубами — корогву Яна Зембицького, з наполовину чорним і наполовину червоним орлом.

Таборити йшли, марширували рівною, розміреною ходою. Скрипіли осі возів. Схована за павезами[228], наїжачена вістрями лінія шльонської кметської піхоти не здригнулася, її командир, лицар-найманець у повному пластинчатому обладунку, чвалував уздовж шеренг, верещав.

— Витримають… — сказав до Прокопа Блажей з Кралуп, у його голосі бриніла тривога. — Вичекають, підпустять на постріл… Кіннота раніше не рушить…

— Уповай на Бога, — відповів Прокоп, не відводячи очей від поля. — Уповай на Бога, брате.

Таборити йшли. Усі побачили, як Ян Блег виїжджає на чоло, перед лави. Як дає знак. Усі знали, який наказ він дає. Понад маршируючими ротами здійнялася пісня. Бойовий хорал.

Шльонська лінія виразно задрижала, павези захиталися, спи

си й алебарди загойдалися. Найманець — Рейневан уже впізнав баранячу голову на його щиті, знав, що це Хаугвіц, — ревів, видавав накази. Пісня гриміла, громовим гуркотом прокочувалася над полем.

З-за шльонських павез визирнули арбалети та пищалі. Хаугвіц ревів, аж захрип, забороняв стріляти, наказував чекати. Це була помилка.