— Я боюся за нього, — прошептав Рейневан. — До Чехії дорога далека. Часи важкі і страшні…

— Він доїде безпечно, — Ютта притулилася до нього збоку. — Не бійся. Без лихих пригод. І не блукаючи. Хтось чекає на нього. Чийсь світоч спалахне в пітьмі, вкаже йому правильний шлях. Як Леандр, він безпечно подолає Геллеспонт. Бо на нього чекає Геро та її любов.

* * *

Було перше серпня. День Святого Петра в оковах. У Старших Народів і чарівниць — свято Хлафмас. Фестиваль жнив.

* * *

Протягом тижня Рейневан примірявся до розмови з Юттою. Він боявся такої розмови, боявся її наслідків.

Ютта багато разів розмовляла з ним про вчення Гуса та Ієроніма, про чотири празькі статті та й загалом про принципи гуситської реформи. І хоча щодо певних доктрин утраквізму вона бувала досить скептичною, проте ніколи жодним словом, навіть найменшим натяком чи магією впливу не виявила того, чого він боявся: неофітського запалу. Монастир у Білому Костелі — розмова з абатисою не залишала сумнівів щодо цього — був заражений помилками Йоахима Флорського, Будівничих Третьої Церкви й Сестринства Вільного Духа; абатиса — а мабуть, і конверси, — поклонялися Віковічній і Троїстій Великій Матері, що поєднувало їх із рухом прихильників Гвілельміни Чешки як жіночої інкарнації Духа Святого. І Майфреди да Піровано, першої гвілельмітської папеси. До того ж, цілком очевидно, черниці займалися білою магією, що пов’язувало їх із культом Арадії, королеви чарівниць, яку в Італії називали La Bella Pellegrina. Але хоча Рейневан кружляв навколо Ютти пильно, немов журавель, полюючи на знак або сигнал, він так ніколи нічого і не спіймав. Або Ютта настільки добре вміла прикидатися й ховатись, або ж вона аж ніяк не була палкою і пристрасною неофіткою йоахімітської, гвілельмітської та арадійської єресі. Рейневан не міг виключити ні першої, ні другої можливості. Ютта була й досить хитрою, щоб уміти маскуватися, і досить розважливою, щоб не зразу і не з головою скакати в що-небудь і кидатися у вир чого-небудь. Попри почуття, які, здавалося, їх поєднували, попри любов, якою вони займалися часто, з ентузіазмом і винахідливістю, попри те, що їхні тіла, здавалося, вже не мали таємниць одне від одного, Рейневан розумів, що він все ще знає про дівчину далеко не все й далеко не всі її секрети зумів розгадати. А якщо насправді вона ще не зв’язалася з єрессю назовсім, якщо вагалася, сумнівалася або й узагалі була налаштована критично, цієї теми не варто було торкатися взагалі.

З іншого боку, так само не варто було зволікати й бездіяльно спостерігати. Досі він все ще брав до серця слова Зеленої Дами. Він був у Шльонську вигнанцем, переслідуваним ізгоєм, був гуситом, ворогом, шпигуном і диверсантом. Тим, ким він був, у що вірив і чим займався, він наражав Ютту на небезпеку й ризик. Зелена Дама, Агнеса де Апольда, мати Ютти, мала рацію: якщо в ньому було бодай трохи шляхетності, він не міг наражати дівчину, не міг дозволити, щоб вона через нього постраждала.