“А адамітки в Чехії? — раптом подумав він. — А замучені та спалені пікартки? Справа, якій я себе присвятив, переслідує дисидентів не менш жорстоко, аніж Рим…”

— Кожен день, — він відігнав думку, — може бути днем твоєї загибелі, Ютто. Ти можеш загинути…

— Ти також можеш загинути, — перебила вона його. — На війні ти міг полягти. Ти теж ризикував.

— Так, але не заради…

— Примх, так? Ну ж бо, вимов це слово. Примхи. Жіночі примхи?

— Я зовсім не хотів…

— Хотів.

Вони мовчали. За вікном була серпнева ніч. І цвіркуни.

— Ютто.

— Я слухаю тебе, Рейнмаре.

— Давай виїдемо. Я кохаю тебе. Ми кохаємо одне одного. А любов… Знайдімо Царство Боже в собі. У собі самих.

— Я повинна тобі вірити? Що ти відмовишся…

— Повір.

— Ти пропонуєш мені багато, — сказала вона після тривалої паузи. — Я це ціную. І за це ще більше тебе кохаю. Але якщо ми зречемося ідеалів… Якщо ти відмовишся від своїх, а я — від своїх… Я не можу відігнати від себе думку, що це було б, як…

— Як що?

— Як endura. Без надії на consolamentum[302].

— Ти говориш, як катарка.

— Монсегюр триває, - шепнула вона, тримаючи вуста біля самого його вуха. — Грааля досі не знайдено.

Вона торкнулася його, торкнулася — і вразила ніжними, але пронизливими пестощами. Коли піднімалася на коліна, її очі горіли в пітьмі. Коли схилялася над ним, була повільно ніжна, немов хвиля, яка гладить пісок пляжу. Її подих був гарячий, гарячіший, ніж її губи. “Самсон мав рацію, — встиг подумати він, перш ніж насолода позбавила його здатності мислити. — Самсон мав рацію. Це місце — це моя Огігія. А вона — моя Каліпсо”.

— Монсегюр триває, - минуло декілька митей, перш ніж він почув її голосний шепіт. — І вистоїть. Не здасться і не буде захоплене ніколи.