Розділ LVIII

Розділ LVIII

Дочка Кастилії

Перше, що побачила Бланка, прокинувшись, було схилене над нею лице Філіпа і були сльози, що стояли в його очах.

— Чому ти плачеш, коханий? — запитала вона.

— Це я від щастя, рідна… Справді від щастя.

З його вій зірвалася крупна сльозина і впала їй на губи.

— Не обманюй мене, Філіпе. Погляд у тебе такий сумний, а сльози такі гіркі… Про що ти думаєш? Що тебе мучить?

Філіп поклав голову на подушку, міцно обняв Бланку і зарився лицем у її волоссі.

— Я пригадав нашу першу зустріч… Чому ми відразу не зрозуміли, що любимо одно одного? Чому ми не зрозуміли це пізніше? Адже в нас було стільки часу! Цілих п’ять років ми були сліпі. Навіть коли я просив твоєї руки — навіть тоді я не розумів, як сильно я кохаю тебе. Я не наполіг на негайному шлюбові, я погодився на умови твого батька, не запідозривши в них каверзи. Прокляття!…

— Ти дуже шкодуєш про це?

— Я проклинаю себе за це. Ми могли б одружитися, завжди бути разом, жити щасливо… Боже, та що й казати! Проґавили ми наше щастя, Бланко…

— Однак тоді ти не зміг би одружитися з Анною Юлією, і спадком Армана Ґотійського, найпевніше, заволодів би ґраф Прованський.

— Ну то й що? Довелося б трохи повоювати з ним за ґалльський престол — а то біда! Врешті-решт я все одно вийшов би переможцем… Знаю, це нелогічно, безрозсудно, не по державному, та коли говорить кохання, розум мовчить.

Бланка зітхнула:

— Кохання… Надто вже часто вживаєш це слово. Боюся, воно означає для тебе не більше, ніж банальне бажання володіти жінкою…

— Але, любонько…

— Мовчи, Філіпе. Твій язик, нехай і проти твоєї волі, стає облудним, коли ти розмовляєш з жінками. Прошу тебе, не треба опошляти словами те єдине прекрасне, що залишилося в мене — мою любов до тебе. Попервах її вистачить на нас обох, а потім… Потім видно буде, час сам розставить все на свої місця. У нашого кохання немає майбутнього, зате є теперішнє, і поки я з тобою, я житиму лише поточним днем. З учорашнього вечора мене більше ніщо не пов’язує з ґрафом Біскайським, і я буду з тобою доти… — Вона замовкла, підняла до Філіпа лице і пильно вдивилася йому в очі. — Май на увазі, любий: учора, віддавшись тобі, я втратила від кохання розум, але вся моя гордість залишилася при мені. Я ні на мить не забуваю і ніколи не забуду про те, що я принцеса Кастилії, дочка та сестра кастильських королів. Я не стану вимагати від тебе вірності — далебі, це було б смішно. Ти вже невиправний, ти до такої міри розбещений і велелюбний, що плутатимешся з іншими жінками, навіть якщо справді любиш мене, любиш так само, як люблю тебе я. До того ж незабаром у тебе з’явиться дружина…