Бачу своє відображення в Іґарових очах. Усміхнених, вузьких — звісно ж, не добереш, у що там я вбрана.

— Куди тепер?

— Не знаю… Куди тепер?

— А були вже у дім-бесіді?

Запитує малинова дівчина-їжачок, і ми синхронно озираємося на неї — з однаково жадібною цікавістю. Недоречно згадую, що колись — напрочуд швидко звикла до нових слів — мене обурювали будь-які зазіхання на мою приватну комунікацію когось стороннього, навіть найневинніша порада чи пропозиція, якщо спеціально не просила про них сама. Та зараз я щиро втішена, що вона з нами розмовляє, що хоче нам допомогти. Іґар теж радий, я бачу. Широка, зацікавлена усмішка:

— Де?

— У дім-бесіді. Туди багато хто ходить вечорами.

— Навіщо?

— Поговорити.

Іґар запитально дивиться на мене, і я киваю: так, звісно, це саме те, що нам потрібно, — поговорити, поставити запитання, хоча це й не обов’язково. Влитися в Світ-комуну, зрозуміти його, стати своїми можливо лише так — через особистий вербальний контакт, інакше кажучи, через бесіду, розмову, спілкування. Ми з Іґарем обмінюємося місткими, немов заповнені до останнього кілобайта носії, поглядами обопільного розуміння.

— Де це?

Вона пояснює.

Але ми все-таки знаходимо потрібне місце не відразу, збившись з дороги, заблукавши. Іґар навіть починає хвилюватися, смішний, — а для мене це просто пригода, яскрава, п’янка! Дивовижно, що можна отак ось іти, просто йти ногами по дорозі серед стін із вікнами та дверима, що здіймаються обабіч! — і весь час звертати, і забрести невідь куди, і щоб попереду лежало розсипище варіантів, куди то ще звернути… Сміюся, згадуючи квести Загального простору, жалюгідну імітацію, гру в піддавки з навігатором, вбудованим у капсулу. Я ладна скільки завгодно блукати отак; але Іґар нервується, а назустріч ідуть якісь люди, незнайомі, приязні, рідні, вони можуть знати.

Підбігаю підстрибом:

— А чи не скажете, як пройти в дім-бесіду?

Троє хлопців сміються, ніби я запитала невідь про що. Хміліючи від власної сміливості, від азарту шукання, від Світу-комуни! — я регочу разом із ними, і пропускаю відповідь, точніше, зустрічне запитання, підхоплюю вже наприкінці, відгомоном останньої фрази:

— …трах?

Повторюю, кивнувши:

— У дім-бесіду!

Аж раптом вони зникають, враз перестають бути навпроти, зовсім поруч, сходячись трикутним перснем, сміятися, тягнути за руки; просто зникають — і все. Здається, я встигаю помітити, як один із них, далеко, ховається за рогом, чомусь напівзігнутий, надламаний в попереку, чи привиділося?.. І начебто промайнула якась сіра тінь, перебіжна, блискавична…