— Як на мене, філософія Крамера просунула людську думку відразу на кілька століть уперед, — чую чи то відповідь, чи то більш розгорнуту версію запитання. — Він випередив свій час, розумієте? Стрибнув одразу через кілька поколінь, і ті наші пращури, які пішли за ним, насправді…

Намагаюся слухати уважно, зосередитися, вникнути. Вже не вловлюю, про що і з ким говорить зараз Іґар. Але він теж тут. Зі мною — тут і зараз. Відчуваю стегном його коліно, цього достатньо.

— Ви не згодні зі мною?

— Ні, чому ж… Я просто…

— Я запитую у вас як у гості, — вимогливі нотки в голосі. — На задвірках Ежена Крамера або паплюжать, або ж замовчують. Хотілось би почути, що ви…

— Я нічого, — всміхаюся до жіночного юнака, чи навпаки, не знаю; можливо, через це незнання усмішка виходить жалюгідна. — Замовчували, мабуть. Нічого не можу сказати.

— І вам навіть нецікаво! — обвинувачує вона, і тут я переконуюся, що все-таки спілкуюся з дівчиною. — Ви не хочете про це поговорити? Заради розкоші людського спілкування?!

Які красиві, правильні слова. Але в інтонаціях вчувається якесь непорозуміння, зародок безпричинного конфлікту, і його потрібно залагодити негайно.

— Ні, чому ж… Звісно, хочу! Мені дуже цікаво. Розкажіть, будь ласка.

Вона всміхається, мигцем помічаю, що в неї дивні зуби, маленькі гостренькі ікла відразу після пари різців. І починає розлого, немов закидаючи широку віялову мережу:

— Ежен Вульфович Крамер народився мінус тридцять третього року Світу-комуни…

Мимоволі перебиваю:

— У вас тут своє літочислення?

— Аякже. Мусив же він якось позначити наш час. А ви вважаєте, не варто було це робити? Чи вам видається, що брати за точку відліку власний день народження — занадто претензійно? Ваша пропаганда…

У чистому голосі наростає обвинувачення, і я поспішаю виправдатися, хоч і сама поки не розумію в чому:

— Ні, я навіть не зна…

— А основні положення назвати можете? — по-екзаменаторському запитує вона. — Перш ніж висміювати чи заперечувати?!

— Я не…

— Хроноатомізація людства — шлях у нікуди, — карбує дівчина. — Втрата соціальних зв’язків веде до занепаду цивілізації. Перманентний стан самотності — до духовної деградації. В єдності наша сила. За руки візьмемось, брати, щоб не загибнуть поодинці!

Її обличчя яснішає, і навіть на круглих скельцях окулярів спалахують блищики. Вона всміхається своєю дивною усмішкою: