Треба сповільнитися, збагнув він, ото й усе, легко, руйнувати — не будувати, гальмувати — не розганяти, трохи інерції — і стану як усі нормальні люди… Тим часом вокзал виник на шляху сам собою: точно, Костик же розповідав, що це місто, по суті, одна довга вулиця від вокзалу до заводу, на якій зосереджена вся цивілізація… з’ясувалося, що він звідси родом, Костик, то що ж це все-таки за місто, він же казав?.. Так і не пригадавши, Богдан нахилився до віконечка каси. Повільно, ще повільніше, так повільно, як тільки міг, назвав кінцевий пункт.

— Відходить за хвилину, — протяжно, на басах, проспівала касова білявка. — Я можу пробити, але ж ви не встигнете…

Богданові стало смішно.

На горішній плацкартній полиці зійшло майже щастя. Я вільний, немов птах у небі. Я був вільний завжди, я будь-якої миті міг отак ось піти, поїхати, позбутися тягаря, покинути все божевілля останніх днів — місяців, років? — за кадром життя, бо мені не надто вже й хотілося. І ось прошу — взяв і зробив, як хотів. І ніхто не зміг мене втримати…

Та й кому ти потрібен.

Остання думка була зайва, підла, занадто швидка, щоб він встиг прищемити їй хвоста. На нижній полиці сиділа дівчинка, просто якась собі дівчинка, просто з короткою стрижкою, і хибне впізнавання теж проскочило швидше, ніж вдалося його викрити, висміяти, знецінити. Дівчина вийняла айфон, устромила навушники. Загальмована й перед тим, вона занурилася в геть уже стояче, немов желе, багновище мертвого часу, гидко дивитися, надто згори, у спотвореній, приплюснутій перспективі.

Добре; Богдан дістав ноутбук.

Пововтузився на полиці, вмощуючись якщо не зручніше, то принаймні стерпно, щоб не боляче впиралися лікті й не крутило поперек. В принципі, пролежавши чортзна-скільки без роботи, старий акумулятор мав би розрядитися вщент; але, хоч як це дивно, нічого, пішов завантажуватися. Звісно, не варто було сподіватися більше ніж на п’ятнадцять хвилин роботи — але ті-таки п’ятнадцять хвилин, тепер він це знав, були вічністю, морем, колосальним ресурсом: дуже багато можна встигнути.

Проте з’ясувалося, що встигати нічого.

Потяг вистукував, гойдав і потрушував, переконливо задаючи свій універсальний, стандартний для всіх ритм, а Богдан витріщався в монітор — і марно намагався синхронізуватися з самим собою, колишнім, зовсім недавнім. Чужим, ледь здивованим поглядом сканував він записи, саме ті, з якими розраховував, припустімо, не відразу на нобелівку, але вже напевно планував відіслати їх на міжнародний конкурс за єльською програмою (роздруківка у вестибулі на дошці оголошень), і щоб усіх вразити, і щоб відразу почалося прекрасне майбутнє — чи стажування на тамтешній кафедрі, чи іменна стипендія, хіба не однаково що; головне — щоби зрозуміли. Нарешті опинитися в закритому, немов таємна ложа, колі однодумців, яке існує не знати де, але ж таки мусить існувати!..