— Я кохаю тебе.

— Ти впевнений? — її нижня губа затремтіла.

— Так. Абсолютно. Тому що це правда.

Вона усміхнулася, але я також побачив, що вона плаче.

— Вибач, що порвала з тобою, — сказала вона. — Що зникла з твого життя. Я просто…

— Нічого. Зараз я розумію, чому ти так вчинила.

— Справді? — запитала вона з полегшенням.

Я кивнув.

— Ти правильно зробила.

— Ти так думаєш?

— Ми виграли, правда ж?

Ми усміхнулись одне одному.

— Слухай, — сказав я. — Нам не потрібно поспішати. Ти побачиш, що я хороший хлопець, коли ближче зі мною познайомишся. Обіцяю.

Вона засміялася і витерла сльози, але нічого не відповіла.

— Я вже казав, що неймовірно багатий? Звичайно, як і ти, тому це не дуже переконливий аргумент.

— Тобі не потрібно переконувати мене, Вейде. Ти мій найкращий друг. Моя улюблена людина. — Доклавши певних зусиль, вона подивилася мені в очі. — Знаєш, я справді сумувала за тобою.

Моє серце шалено калатало. Я зібрав усю мужність і взяв її за руку. Ми довго так сиділи, тримаючись за руки, впиваючись новим дивним відчуттям дотику.

Через якийсь час вона нахилилася і поцілувала мене. Це було так, як обіцяли в тих піснях і віршах. Це було прекрасно. Наче удар блискавки.

Тоді мені спало на думку, що вперше за весь час, у мене не було абсолютно ніякого бажання повертатись в ОАЗу.

Подяка