— Ти іноді не втомлюєшся від такого спокійного життя?

Місяць не відповів.

Як завжди, перед будинком її зустрів Тамару.

— Бачив Місяця. Учора ввечері, — сказав він передусім.

— Так?

— Зацікавився ним після того, як ви спитали про нього. По довгій перерві він здався мені гарним. Може навіяти спокійний настрій.

— Дивилися з коханою людиною?

— Так, — відповів Тамару. І торкнувся пальцем носа. — А хіба з Місяцем щось сталося?

— Та ні, нічого не сталося, — відповіла Аомаме. — Просто останнім часом я чомусь ним перейнялася.

— Без причини?

— Так, без особливої причини, — відповіла Аомаме.

Тамару мовчки кивнув. Здавалось, робив якісь припущення. Він не довіряв речам, яким бракувало причини. Однак цього разу більше не допитувався, а, як завжди, повів Аомаме за собою до солярію. Господиня, в тренувальному джинсовому костюмі, сиділа у спеціальному, для читання, кріслі й, слухаючи улюблену інструментальну п'єсу «Lacrimae»[36] Джона Дауленда,[37] читала книжку. Аомаме кілька разів її чула й запам'ятала.

— Вибачте за вчорашній клопіт, — сказала господиня. — було б краще, якби я раніше попросила зустрічі, але тільки зараз знайшовся вільний час.

— Про мене не турбуйтеся, будь ласка, — відповіла Аомаме.

Тамару приніс на таці чайник з квітковим чаєм і налив його у дві вишукані чашки. Коли за ним зачинилися двері, господиня й Аомаме слухали музику Дауленда й, поглядаючи на буйно розпущені квіти азалії, спокійно пили принесений чай. «Щоразу, опинившись тут, ніби потрапляю в інший світ, — подумала Аомаме. — Повітря набирає ваги, а час пливе по-особливому».

— Як слухаю цю музику, то іноді мене глибоко вражає така річ, як час, — ніби прочитавши думки Аомаме, промовила господиня. — Чотириста років тому, як ми тепер, люди слухали ту саму музику. Хіба це не дивно?

— Та як вам сказати… — відповіла Аомаме. — Але ж, до речі, чотириста років тому, як ми, вони дивилися на той самий Місяць.

Ніби трохи здивувавшись, господиня глянула на Аомаме. І потім кивнула.

— Так, правду кажете. Та якщо подумати, то, можливо, в тому, що ми слухаємо ту саму музику через чотири століття, насправді нема нічого дивного.