— А якби й було, то навряд чи вдалося б повернутись на початкову позицію, — уточнив сенсей.

На цьому розмова скінчилася. Тенґо також не мав чого додати.

Ебісуно-сенсей встав першим. Сказав, що повинен зустрітися з кимось недалеко звідси в одній справі. Фукаері залишилася. Якийсь час Тенґо сидів навпроти неї й мовчав.

— Ти не голодна? — запитав він.

— Особливо ні, — відповіла вона.

Оскільки кав'ярня вже була переповнена, то вони обоє майже одночасно вийшли надвір. Якийсь час ішли без жодної мети вулицями Сіндзюку. Була вже майже шоста, і багато людей квапилося до станції. Місто тонуло в сонячному сяйві. Після підвальної кав'ярні воно здавалося навдивовижу штучним.

— Куди тепер поїдеш? — спитав Тенґо.

— Особливо нема куди, — відповіла Фукаері.

— Провести додому? — запитав він. — Тобто до квартири в Сінано? Ти сьогодні там зупинишся?

— Туди не поїду, — відповіла вона.

— Чому?

Фукаері не відповіла.

— Хочеш сказати, ніби тобі здається, що краще туди не їхати? — спитав Тенґо.

Дівчина мовчки кивнула.

Тенґо кортіло запитати, чому вона вважає, що краще туди не їхати, але передчував, що все одно не дістане нормальної відповіді.

— Ну, то повернешся в дім сенсея?

— До Футаматао дуже далеко.

— А ще кудись можеш поїхати?

— Попрошуся до вас, — відповіла вона.