— Місяців побільшало, — неквапливо повертаючи в руці склянку, ніби в чомусь зізнаючись, сказав Тенґо. — Коли недавно подивився на небо, то побачив два Місяці — великий жовтий і малий зелений. Мабуть, це сталося раніше. Але я не помічав. І тільки недавно нарешті побачив.
Про збільшення кількості Місяців Фукаері не висловила своєї думки. Почувши це повідомлення, вона начебто не здивувалася. Вираз її обличчя зовсім не змінився. Вона навіть не здвигнула плечима. Здавалося, для неї це не було особливою новиною.
— Може, й не варто говорити, але поява двох Місяців на небі схожа на те, що відбувається у світі «Повітряної личинки», — сказав Тенґо. — А новий Місяць такий самий, як я описав. Такого ж розміру й забарвлення.
Фукаері мовчала. Не відповідала на запитання, яке не потребувало відповіді.
— Чому так сталося? Чому так могло статися?
Відповіді також не було.
— Інакше кажучи, ми потрапили у світ, описаний у «Повітряній личинці»? — спитав він рішуче й одверто.
Якийсь час дівчина уважно розглядала форму нігтів на обох руках. А тоді сказала:
— Бо ми вдвох написали книжку.
Тенґо поставив склянку на стіл і запитав:
— Ми вдвох написали й опублікували «Повітряну личинку». Виконали спільну роботу. Книжка стала бестселером і відкрила людям інформацію про
— Ви виконуєте роль реципієнта.
— Я виконую роль реципієнта, — повторив Тенґо. — Я справді писав у «Повітряній личинці» про реципієнта. Але що це означає, сам добре не знав. Яку, власне, конкретну роль виконує реципієнт?
Фукаері легенько хитнула головою. Мовляв, не можу пояснити.
— Бажано, щоб ми були разом, — сказала Фукаері. — Поки не знайдеться та людина.
Якийсь час Тенґо дивився на її обличчя. Намагався прочитати, що воно виражає. Однак не побачив на ньому жодного виразу. Як завжди. І тоді він машинально повернув голову й зиркнув за вікно. Але Місяців не побачив. Лише телеграфні стовпи й огидне плетиво електричних дротів.