Я мовчав.

— А тому я перебрав на себе сенсеєві оборудки, які не можна виставляти людям напоказ… його, так би мовити, темні справи. Усе таке… неофіційне. Моя роль — скрипаль за сценою. Візьміть для прикладу справу Куміко-сан. Окада-сан, тільки, будь ласка, не подумайте, що мені важко приглядати за нею. Дуже шкода, якщо мої слова справили на вас таке враження. Навпаки — приглядати за нею для мене велика честь, адже сенсей так дорожить своєю єдиною сестрою. Чесне слово!.. Тільки не вважайте нахабством, якщо я попрошу у вас пляшку пива. Від цієї розмови в горлі пересохло. Якщо ви не проти, я сам візьму. Знаю, де воно. Бо, вибачте, поки чекав на вас, заглядав у холодильник.

Я кивнув. Усікава встав, подався на кухню і добув з холодильника пиво. Повернувшись на диван, він задоволено присмоктався до пляшки. Його адамове яблуко смикалося над вузлом краватки, наче жива істота.

— Правда, Окада-сан, що нема нічого кращого, як наприкінці дня випити пляшку добре охолодженого пива? А є у світі такі вередуни, яким надто холодне пиво не до душі. Та я до них не належу. Перша пляшка має бути настільки холодною, щоб смак не вдавалося розібрати. Другу можна так сильно не охолоджувати, а от перша має бути як лід, щоб аж у скронях ломило. От що мені подобається.

Усе ще притулившись спиною до стовпа, я ковтнув пива зі своєї пляшки. Усікава, випнувши стиснуті губи, обвів поглядом кімнату.

— Окада-сан, бачу, що у вас тут чисто й без дружини. Молодчина! А от я, соромно признатися, свій дім запустив. Перетворив на звалище, свинарник. Ванну вже понад рік не мив. Забув сказати, що моя дружина також мене покинула. П’ять років тому. Так що я вам співчуваю, Окада-сан. Точніше… можливо, я не так висловився… я вас добре розумію. Однак, на відміну від вашого випадку, втеча моєї дружини була зовсім природною. Бо такого поганючого чоловіка важко знайти. Тож скаржитися нема чого. Можна тільки захоплюватися тим, що вона так довго мене терпіла. Якби ви знали, який я нікудишній чоловік! Як ні сіло ні впало чогось сердився, то давав рукам волю — бив її немилосердно. Поза домом нікого й пальцем не чіпав. Бо слабодух. Блошина душа! На людях я тихий та сумирний, хоч у вухо бгай. Не ображався, навіть якщо мене обзивали Биком абощо. Вдавав, що так і треба. А коли приходив додому, злість зганяв на дружині. Хе-хе-хе! Гіршого годі придумати, чи не так? Сам розумів, що кою, але стриматися не міг. Це просто якась хвороба чи що? Бив дружину до невпізнання. І не просто бив, а стусав ногами, обливав гарячим чаєм, кидав у неї що під руку потрапляло. Як діти заступалися за матір, то й їм перепадало. Їм тоді років сім-вісім було. Бив їх з усієї сили, не шкодував. Як чорт! Хотів зупинитись, але не міг. Сам собою не володів. Думав: «Усе! Досить!» — але не знав, як угамуватися. Просто біда! І от п’ять років тому — дочці тоді сповнилося п’ять — я зламав їй руку. Дружина нарешті не стерпіла, забрала дітей і пішла з дому. З того часу я їх більше не бачив. І нічого про них не чув. Тепер уже нічим не зарадити. Що посіяв, те й пожав.