Усікава ще раз кивнув.

— Загалом так.

Я ковтнув пива.

— По-перше, я поверну Куміко власними силами, — сказав я. — І в жодному разі не маю наміру користуватися допомогою Нобору Ватая. Можу обійтися без неї. Я справді не люблю його. Але ви маєте рацію: питання не в тому, хто кого любить, а хто кого — ні. Усе почалося раніше. Річ у тому, що я не можу погодитися із самим фактом його існування. А тому домовлятися з ним не буду. Так і передайте. І ще одне. Будь ласка, більше сюди не приходьте без попередження. Це ж усе-таки мій дім. А не фойє готелю і не станційний зал очікування.

Усікава, примруживши очі, дивився на мене з глибини своїх окулярів. Очі його застигли і, як раніше, не виражали жодних почуттів. Е ні, щось у них все-таки проглядало, але його, здавалось, приготували тимчасово, спеціально для цього випадку. Усікава підняв угору надто велику — як для його зросту — долоню правої руки, ніби перевіряючи, чи не падає дощ.

— Усе зрозуміло! — проказав він. — Від самого початку я думав, що з вами буде нелегко, а тому ваша відповідь мене особливо не здивувала. Мене взагалі важко здивувати. Я вас розумію, і добре, що наша розмова була щирою, без усяких вивертів, просто «так» або «ні». Усім зрозумілою. А от коли відповідь закрутять так, що не добереш, чи то біле, чи то чорне, я, голуб поштовий, заморюся, поки розжую, про що йшла розмова. До речі, у світі таких випадків трапляється сила-силенна. Я не скаржусь, але навіщо людині щодня загадки загадувати? Така робота шкодить здоров’ю, Окада-сан. Якщо так жити, то непомітно характер псується. Розумієте, Окада-сан? Стаєш недовірливим, в усьому бачиш підступ, перестаєш вірити в прості й зрозумілі речі. Просто біда! Справді.

Ну гаразд, Окада-сан. Отже, я передаю сенсею вашу чітку відповідь. Тільки не думайте, що на цьому розмова скінчилася. Навіть якщо ви захочете поставити на цьому крапку, так просто вам це не вдасться. А тому, гадаю, я, можливо, ще раз до вас навідаюся. Вибачте, що вам доводиться мати справу з таким неохайним коротуном, але прошу вас, спробуйте звикнути до мого існування. Особисто я проти вас, Окада-сан, нічого не маю. Правду кажу. Однак так легко ви мене не позбудетеся, подобається це вам чи ні. Може, мої слова здаються вам дивними, але спробуйте з цим примиритися. Зате я не буду більше нахабно залізати у ваш дім. Бо ви правильно кажете: так не годиться. Так-так, я мав би впасти на коліна й просити вибачення. Однак цього разу не можна було по-іншому, зрозумійте. Та це не означає, що я завжди поводжуся так нерозсудливо. Усупереч зовнішності я звичайнісінька людина. Наступного разу, як усі, спочатку подзвоню. Згода? Два дзвінки, кладу слухавку, потім знову — дзінь! дзінь! Ви відразу зрозумієте, що це я. Подумаєте: «Знову цей дурний Усікава!» — і візьмете слухавку. Тільки обов’язково беріть, інакше мені доведеться знову приходити без дозволу. Мені особисто цього робити не хочеться, але ж я отримую зарплату, тож треба хвостом крутити. Як кажуть: «Роби!» — я мушу вилізти зі шкіри, але зробити. Розумієте?